ГЛАВА 18

ЄГОР

Часто вас переслідує відчуття, що робите щось не так? Не з тими людьми проводите  години, ведете не ті розмови, перебуваєте не втому місці?

Віка від’їздить з дівчинкою від будівлі суду, а  я, мов хлопчисько, споглядаю в слід білому кросоверу, мене розриває із середини  думка, що маю бути поруч з ними, проводити вільні хвилини з людьми, які небайдужі моєму серцю.  Відчуваю, Огородник потребує моєї підтримки, бо залишитись один на один із мало знайомою дитиною – це величезна відповідальність. Мимоволі захоплююсь рішучістю Вікторії. З якою силою вона відстоювала позицію – забрати дівчинку до себе!

Минає кілька годин мого беззмістовного катання вулицями міста, яке живе і вирує в ритмі весняного пробудження. Нехотя очі ковзають на мамуль з колясками.  Згадую, як Огороднічок замріяно споглядала подібну картину, коли ми вечеряли в  ресторані «У Марини».  Материнство їй пасуватиме, і сам всміхаюсь до себе з такої думки! Оце понесло! А ми всього лиш два рази цілувались!

Губи знову загоряються пекельним полум’ям. О, вони довго пам’ятатимуть пристрасть, з якою дівчина вчора відповіла на мій спонтанний жест.

-А може запросити дівчат в ресторан? – промовляю вголос, неначе запитую  думки у самого себе.  Ідея здається мені чудовою. Вирішую по телефоні не пропонувати вилазку  в місто, а наскочити раптово, щоб не відкрутились від моєї затії. Серце в передчутті  вистрибує з грудей. Ловлю себе на дивній думці: я радію новій зустрічі  з Огороднічок, хоча раніше мені було абсолютно все одно, скільки разів на день ми перетнемося.

Біля магазинчика із вивіскою про продаж кульок  зупиняю.  Я обираю найкрасивіші, вибираю дуже багато, стільки, скільки зможу вмістити в свою машину.    А потім з ним мчусь з протилежного кінця міста під багатоповерхівку колишньої однокласниці.

Та враження, яке я справив на своїх дівчат того вартувало: Віка втрачає дар мови, а малявка весело плеще в долоні. Для мене їхня  радість – найкраща подяка. Полегшено видихаю, коли вони погоджуються на мою пропозицію і незабаром виходять із свого під’їзду.  Мимоволі милуюсь Вікторією. Щось ніколи раніше не помічав, як граційно вона ходить. На дівчині красивий темно-синій комбінезон з довгим рукавом, вона легко ступає в  замшевих туфельках чорного кольору, на плечі – маленька сумочка, підібрана під взуття, вітер бавиться неслухняним волоссям,  нещадно розкидаючи його. Вона тримає за руку Лізу. Підсвідомо ловлю схожість між ними, паралель сама по собі напрошується, вони немов гармонійне доповнення одна одної. Мала виривається і,  весело підстрибуючи, мчить до кульок.

-Я подумав, було б непогано провести решту дня разом, - всміхаюсь щирому захвату дівчинки і передаю в тендітні рученята скарб. Дитячій радості  немає меж.  Я щиро бажаю, щоб вона посміхалась частіше, раділа життю і була щасливою із своєю матір’ю. Дівчинка ще така маленька, а може залишить сиротою.

-«У Марини»? –  цікавиться назвою ресторану Вікторія.

-Звісно, -  дивуюся запитанню.

-Не знала, що ресторан - «наш», - мружить очі подруга, і вмощується з Лізою на заднє  сидіння.  Таки ще дується за мою вчорашню витівку. Тільки от за яку саме, цікаво… За Карпова чи пристрасний поцілунок?

З увімкненої магнітоли лунає  весела мелодія і ми втрьох в такт знизуємо плечима, а дівчата ще й руками розмахують та плещуть в долоні.

Шумною компанією приїздимо в мій улюблений ресторан. І понеслось! Сьогодні влаштовуємо справжнє свято  морозива,  тістечок  і всіляких солодких смаколиків.

Давно не відчував себе  так легко і невимушено. Вікторія і  Ліза стали наче невіддільною частиною мого життя. Ми так давно знайомі з дівчиною, але вона постійно відкривається мені з іншої сторони, навіть ловлю себе на  думці, чому не помічав раніше, як дзвінко сміється, як в неї з’являються милі ямочки на щічках, коли обличчя розцвітає в посмішці, як ніжно відкидає пасма шовковистого волосся на спину. 

 Ліниво обіпершись на спинку дивану, милуюсь своїм Огороднічком, коли та возиться з нашою новою знайомою: то те пропонує, то інше закликає спробувати. Цікаво, чому  вона  не народила, адже з Кошельком прожила довгих п’ять років? Можливо не хотіла, тому старий скнара втік до вагітної коханки?

Наш день швидко тягнеться до вечора. Ресторан, парк і врешті атракціони.

Зупиняємось біля імпровізованого тиру, де в нагороду за влучні послуги отримуєш м’яку іграшку. 

-Зараз поглянемо, який з Гравського мисливець, - скептично мружить очі Вікторія, пильно розглядаючи мене із схрещеними на грудях руками.

-До цього часу мала б знати, що з мене мисливець, ще той, - підморгую Лізі, а Огородник червоніє до кінчиків волосся.

Сьогодні фортуна на моїй стороні. Кілька влучних пострілів, і мала отримує бажану іграшку – білого ведмедика. Вікторія нагороджує бурхливими аплодисментами, та  бажаю її вразити. Замовляю ще одну спробу.

-Єгоре, залишиш адміністратора з нічим, - подруга шепоче  майже поруч, до носа враз долітає ніжний аромат м’яти. На її зауваження відповідаю таємничою посмішкою і в якості призу обираю маленьке левеня.

-Це тобі, - підійшовши майже впритул, простягаю іграшку однокласниці, - на згадку про незабутній день.

Віка бере цяцьку і ненароком її тонкі пальці торкаються моєї руки. Тіло пробиває струмом, вона так близько, що можу пригорнути і кинути в обійми.  ЇЇ важке дихання розбивається об мої груди, а вії трепетно тремтять,  бо їхня власниця не наважується підняти очі. Мить  псує продавець, дякуючи за  участь в розіграші.