ГЛАВА 17

ВІКТОРІЯ

-Через тебе, Огорднічок, я колись сидітиму з Карповим в одній камері, - Єгор невдоволено пихтить, вмощуючись за кермо своєї Alfa Romeo. Йому вже значно краще, тому  я присідаю з Лізою на заднє пасажирське сидіння. Дівчинка помітно тремтить, сполохано кидаючи недовірливі погляди  в сторону Гравського. До мене, здається, ставиться  толерантніше.

-Єгорчику, ти – найкращий! – підлабузницьке вимовляю, намагаючись перехопити погляд чоловіка в дзеркалі дальнього вигляду. Як сподівалась, він коситься на моє віддзеркалення.

-Ловлю тебе на слові, - і розпливається в хижій посмішці, яка змушує мене вжатися в сидіння, водночас викликаючи приємне тремтіння метеликів в животі.

Швидко відвожу очі. Варто бути обережнішою у висловах, а то Гравський занадто недвозначно реагує. Ліза вперто мовчить. Беру дівчинку за руку, і ніжно її стискаю. Долоня холодна, хоч на вулиці по-весняному тепло, мала дуже хвилюється.

-Лізо, тобі немає чого боятися. Вихідні проведемо разом,  а в понеділок ми  поїдемо до твоєї мами.  Обіцяю, я зроблю все можливе, щоб ви знову були щасливими, – я пригортаю тендітне тільце до себе, і відчуваю, як по моїх руках котяться  гарячі сльози. Дівчинка схлипує.

-Не плач, все наладиться, - раптом лунає заспокійливий голос Єгора. – Ми з Вікторією обов’язково придумаємо, як врятувати творю маму.

Не очікувала почути від однокласника такі слова, я навіть голову підняла від русявої маківки, щоб поглянути на його обличчя. Дзеркало відбиває Єгора стриманим та зосередженим на дорозі. Він звів на переніссі брови, що свідчило про глибоку задуму. Ніколи не думала, що в його грудях ховається таке добре і чуйне серце.

Ми приїздимо до суду, біля якого стоїть моя автівка. Зараз мені і Лізі доведеться покинути компанію рятівника, а чомусь так не хочеться. Знайда заспокоїлась і зараз крадькома поглядає то на мене, то на Єгора, який неспокійно переминається з ноги на ногу. Слова ніяк не складаються в речення, але прийшов час прощатися.

-Дякую за допомогу, - врешті видавлюю з себе, несміливо зазираю в очі друга, а вони знову полонять мене тією тихою лагідністю синього неба.

-Ти не залишила мені вибору, - натягнуто всміхається, я розумію: за жартом намагається приховати інші думки, але, які і мені, йому бракує сміливості. Серце кричить запросити Гравського до себе,  або іншим чином провести час в такий  погожий день, та розум закликає бути твердою у своїх переконаннях. Чоловік і так багато себе витрачає на мої проблеми, а в нього є своє життя. Думка, що зараз він поїде до Олександри невимовним  болем  застигає в горлі.

-Гарного дня, - сухо кидаю на останок.

-І вам, дівчатка.

Прокурор чекає, поки я розверну машину і вже тоді махає нам вслід. В його очах я бачу сум.

Глибоко вдихаю, намагаючись відігнати нав’язливі думки про друга та його  наречену. Чому такий гіркий присмак?  Невже я ревную?

-Лізо, тобі потрібно придбати якісь речі, бо одягу для тебе не маю, кермуючи міськими вулицями, звертаюсь до дівчинки, який в обіймах із скрипкою, сидить позаду. -  Погуляємо по магазинах, а заодно і розвіємось, - та дівчинка заперечно хитає головою. – Ти хочеш додому?

Одними очима  мала погоджується. Поліцейський дав мені адресу, де проживає Ліза,  тому без перешкод дістались до її помешкання через  хвилин тридцять.

Навігатор привів мене до панельної багатоповерхівки, яких сотні у нашому місті. Нічим не примітний, звичний будинок на околиці міста. Вийшовши із авто, озираюсь. Тихий дворик, в якому на салдеповських гойдалці  та карусельці грають діти, мамулі із колясками розмовляють про сімейні справи, кілька бабусь сидить під сусіднім  під’їздом. Життя б’є в звичному ритмі, і всім байдуже, що восьмирічна дитина ходить  жебракувати по підземках, з надією врятувати хвору матір. Більш чим впевнена, з  них ніхто не знає, яке горе криється в стінах сусідньої квартири.

Ліза бере за руку і веде за собою.  Її помешкання знаходиться на першому поверсі. Старенькі двері, обладнані нехитрим замком, із скрипом пропускають нас в невеличку двокімнатну квартирку, в якій добрих років двадцять тому робився останній ремонт. Дівчинка миттю зникає в суміжній  кімнаті, а я несміливо прохожу у вітальню, озираючись по сторонах. Для мене чужий дім – занадто особисте, відчуваю хвилювання, бо, перебуваючи в когось вдома,  я ніби торкаюсь   глибин   чужої душі.

Житлова площа мізерна, мініатюрні кімнатки, розділені тонкими стінами, крізь які  навіть дихання сусіда чути. У вітальні стоїть здоровенний старий диван, обтягнутий вицвілою тканиною та обладнаний полірованими спинками. Він акуратно  застелений потріпаним роками використання, майже безколірним покривалом. Навпроти дивану – старовина меблева стінка, заставлена книгами в обшарпаних  обгортках та різними керамічними статуетками.   З меблів ще помічаю кілька стільців під стінами, які обклеєні жовтими шпалерами. В кімнаті стерильно чисто. Ані пилиночки, ані бодай однієї розкиданої речі. Мимоволі розглядаю вміст полиць за склом шафи. Мені не цікаво, просто вибиваю час, поки Ліза візьме необхідні речі.

Очі прикипають до пожовклої фотографії в малесенькій кованій рамці. Фото доволі давнє і  затерте. На ньому видніються тьмяні темно-коричневі плями, однак крізь них можна розгледіти зображення чоловіка та жінки в молодому віці. Вони щасливі. Навіть чорно-білий фон  не може приховати радості, що освітлює їхні схилені один до одного обличчя.