ГЛАВА 14

-Шкода, сьогоднішній вечір – не сон. А так гарно починався, -  я верчу в руках напівпорожній бокал вина, присівши за стіл поруч мами, яка невтомно миє посуд після невдалої вечері.

-Було б гірше, якби ти стала черговою жертвою цього афериста. Дякувати, Єгорчик вчасно спохватився. До речі, як він? – ненька метушиться, раз по раз нагороджуючи мене співчутливими поглядами.

-Сподіваюсь, бачить кольорові сни.

-Доню, ти несправедлива до хлопчика.

-Він давно не хлопчик, - обриваю її на півслові і одразу знічуюсь.

 Мої губи ще печуть від Єгорової пристрасті, з якою накинувся на них двадцять хвилин тому. Топлю їх  в солодкому напої, однак не допомагає, вони зберігають тепло м’яких дотиків, які настирливо виникають в пам’яті.  

- Ти знаєш, Гравський мені завжди подобався: розумний, вродливий, із хорошої сімї, а одна тільки харизма чого коштує, - мама багатозначно підіймає скалку догори, чим викликає у мене щиру посмішку.  Я не перестаю дивуватися молодості її внутрішнього світу: жінка в літах, а в душі – п'ятнадцять, все те ж пустотливе дівчисько.

-Одну харизму нещодавно вивели з будинку, з іншою – маю офіційно розлучитись. Вистачить з мене! – на очі навертаються сльози. Так мені шкода своїх найкращих років молодості, котрі витратила на негідного чоловіка, шкода себе, бо бачу, що швидко не зможу  оклигати після розлучення. Занадто багато образи.

-Вікуля, донечко моя, - мама присідає навпроти та ніжно бере за руки. Сльози непрохано котяться градом  по щоках, не хочу, щоб найрідніша людина бачила мої страждання, та нерви на грані, потрібно виплакатися. – Прошу єдине: придивися до Єгора, він достойний чоловік, щоб народити від нього. Повір мені…

Її слова викликають бурю незрозумілих емоцій.

-Мамо, про що ти  говориш? Єгор ніколи не подивиться на мене, як на справжню жінку. Я – колишня однокласниця, і не більше, до речі, яку ненавидить всім серцем. І головне: твій дорогий хлопчик незабаром одружується з дочкою мера, а зв’язуватися із одруженим чоловіком, нижче мене.

Мама наливає собі чашку гарячого чаю і від плити відповідає:

-Мені здається, ти занадто любиш перебільшувати. Чомусь Єгор не поїхав до іншої дівчини, а залишився тут з тобою, під одним дахом!

-Я – реалістка. Він не поїхав, бо добряче напився.

-В тобі немає і краплі романтики, - мама невдоволено фиркає.  – Гравський відноситься до тих чоловіків, які насамперед люблять очима. Йому потрібна не тільки щира душа, а й ідеальна зовнішня оболонка. Ви підходите один одному, тільки от …

Вона запинається, і недовірливо коситься в мою сторону.

-Донечко, варто змінити гардероб. Ні, в тебе гарні речі, але вкрай консервативні, я б сказала.

Приходить моя черга закатувати очі.

-Матусю, я не одягнусь в судове засідання, як на гулянку в нічний клуб. Мої клієнти – люди, які потребують юридичної допомоги, а секс-послуг. Тим більше, змінюватися заради Гравського в мої плани не входить.

-Якщо придбаєш блузу з вирізом, нічого надзвичайного не станеться!

В середині наростає ураган. Потрібно переходити на іншу тему, допоки не зірвалася. Мама прагне перекроїти мене, зробити схожою на оту Олександру Мазур, бо вірить, що включно на таких дівиць ведеться мій янгол – рятівник. Нехай заглядається, мені діла немає. А наш останній поцілунок – наслідок випитої дози алкоголю. 

Вирішую повернуться до наболілого – справи про зникнення золотої скрипки. Раніше не підіймала цього питання перед мамою, все сподіваючись, що Єгору вдасться знайти компромат на клієнта.  

-Ти знаєш Антона Павловича Донцова?  - ставлю неочікуване питання і дивуюсь маминій реакції. Вона із зблідлим обличчям застигає на місці, бачу, яких зусиль докладає, щоб стримати тремтіння губ.

-Звідки тобі відомо про цю людину? –  відповідає запитанням на запитання, розвертаючись до мене спиню. Однак не допомагає, я відчуваю, наскільки її хвилювання сильне.

-Черговий замовник, - тамую подих, ретельно підбираючи кожне слово. –  Після благодійного вечора у  філармонії викрали його золоту скрипку,  прикрашену дорогоцінним каменем – діамантом Страдіварі.

-Діамант Страдіварі? Ти нічого не плутаєш? – вона різко підходить і, немов не маючи віри моїм словам,  пильно заглядає у вічі.

-Ні, про експонат говорило все міст. Ти, напевне, пропустила новину.

Мама важко вдихає і безсило опускається на стілець.

-Не думала, що камінь знову повернеться в місто. Та ще й з Антоном.

Вона мовчить, а я  не наважуюсь приставати із запитаннями, хоча  нутро так і розпирає від цікавості.

-Рано чи пізно ти мала дізнатись правду, - врешті порушує навислу тишу, полишивши чай, бере пляшку із вином та присідає навпроти, наповнюючи келих багряною рідиною.

-Якщо це настільки важливо, я погукаю Віктора, - з цими словами підриваюсь, але мама зупиняє легеньким порухом руки.

-Не варто. Донцова цікавиш тільки ти, до Віка він не звернувся.

 Я завмираю, а матуся киває вмощуватись на місце. Погані передчуття змушують коліна тремтіти. Я жадібне вдивляюсь в засмучене обличчя найріднішої людини з єдиним розумінням: таємниця стосується мого майбутнього і саме вона змінить його в іншу сторону. Та чи готова я?