ГЛАВА 13

Тільки я могла вскочити в таку халепу! Регіт, який долітає з бібліотеки не віщує нічого хорошого. Зовсім.

Із сусідніх дверей виходить процесія і вона мене лякає: спочатку з’являється мама, на її обличчі читається стурбованість та зніяковіння, ну, я можу її зрозуміти:  взірцева донечка привела в будинок ледь знайомого чоловік. За нею крокує брат, як завжди взірець стриманості і розсудливості, зараз на ньому красується маска спокою та рішучості. Завершає міні-делегацію Єгор. Він потирає руки і всміхається добре відомою мені посмішкою – її власник задумав чергову капость. Не сумніваюсь – Роман сьогоднішня жертва прокурора. В очах Гравського мерехтять яскраві бісики і я тремчу ще більше, він п’яний, а коли п’яний – тікай народ, бо Єгор перетворюється на філософа, від чиїх розмов голова піде обертом. Власне,чоловіка я бачила лише раз в подібному стані.

Злості немає меж, я готова власноручно заштовхати друга в його авто і відправити куди подалі. Він завжди пхає носа в моє особисте життя.  Завдяки йому я закінчила школу жодного разу не поцілувавшись з ровесником, в університеті він виставляв на сміх всіх моїх залицяльників,  деяких навіть залякував. В результаті подруги раділи життю, ходили на побачення, а я сиділа за книгами, закохана у фантом,  тому що нормальні хлопці минали мене десятою стороною.  Один раз вдалось втекти від опіки Єгора і тоді я вийшла заміж за Кошельникова. Як зараз пам’ятаю, Єгор поїхав здобувати черговий науковий ступінь, а  повернувшись, застав мене вже з каблучкою на пальчику.   Тоді я почула лише одну фразу: «У мене немає слів».

Градус напруги починає зростати. Під час короткого знайомства я свердлю Гравського лютими, попереджувальними поглядами, Роман помітно нервує під таким ковпаком уваги до своєї персони, і, здається, готовий дременути від чесної компанії.

Хоч мама намагається залагодити ситуацію.  Починає запрошувати до столу, вибачається, що її чоловіка з нами не буде, бо у нього виникли термінові справи в клубі, крім того зацікавлено зирить на кремезну поставу Карпова.

Мовчки розсідаємось. Єгор навмисне вмощується навпроти і, розслаблено відкинувшись на спинку стільця,  не соромлячись, розглядає мене, немов оцінює, щось зважує, а ще коситься на мого супутника, і в його очах малюється неприхована неприязнь. Роман помічає це все, нервово крутиться.

 Щоб хоч якось його заспокоїти, кладу руку йому на стегно. Та мій невинний жест грає злий жарт. Його помічає Гравський.

-   Де ви познайомились? – цікавиться мама, нарешті після всіх подач приготованих страв присідаючи на почесне місце господині дому.

Обстановка занадто натягнута.

-Роман  - ветлікар, - намагаюсь спокійно вести розмову, але нога Гравського, яка чомусь під столом не може розминутись з моєю, заважає спокійно думати. -  Йому довелося рятувати Кешу, коли тиждень тому папуга випадково поранився. Мені пощастило, що його клініка ще працювала.

-Як цікаво, - миттю підключається прокурор, - Ви  робите благородне діло -  допомагаєте тваринам. А де конкретно знаходиться ваша клініка? Можливо колись скористаюсь послугами.

Єгор хитро мружить очі і надпиває з келиха знову чогось міцненького. Ну все, допит оголошується розпочатим!  Наглість друга, яка виходить за рамки дозволеного, тривожить;  ще кілька питань і потенційний донор втече, не оглядаючись. Вирішую прийняти удар на себе.

-А навіщо тобі звертатись до ветлікаря? - не помічаю, як перехиляюсь через стіл.  - Вирішив рибок завести? Боюсь нічого не вийде. Бо домашнім улюбленцям потрібна увага і турбота, а не господар, який розривається між роботою і черговою пасією.

Я закипаю, але цим ще більше підштовхую Єгора познущатись наді мною.

Він тільки веде бровою, при цьому не забуває про мою ніжку під столом.

-Люблю поєднувати корисне з приємним, тим більше, як ти вже встигла переконатись,  в моїй квартирі достатньо простору для будь-якої тваринки.

Єгор нагороджує мене переможною посмішкою, а я, згадавши неймовірний поцілунок в його помешканні, червонію, немов першокласниця. Відповідь недвозначна. Несміливо перевожу погляд на брата, той ховає посмішку в кутики вуст, на щастя, не сприймаючи слова друга насправжки. Далі на маму. Та дивиться на мене, немов вперше побачила – мої багряні щоки кричать про більше, ніж насправді було. Роман прокашлюється.

-Візьми мою візитку, - він простягає Гравському папірець. – Завжди буду радий допомогти.

-Карпов Роман Олександрович, - пильно роздивляється напис той, коментуючи кожне слово. – Як давно ви в нашому місті?

Вони що знайомі? Чи це чергова грає однокласника?

-Я… - Роман запинається, від моїх очей не тікає його помітне нервування та зблідлий відтінок шкіри. – А ми раніше перетинались?

-Звісно, ні! – розпливається  в миролюбній посмішці Єгор. - На ній зазначено інше місто, тому подумав, що ти приїжджий і ще не встиг замовити нові екземпляри. – чоловік махає в повітрі візиткою.

Від мого нового знайомого б’є напругою, але на останніх словах свого співрозмовника полегшено видихає.

-А, так! Я й забув про таку важливу деталь. Переїхав кілька місяців тому. Так склались життєві обставини.

- Сподіваюсь, наше місто вам припаде до душі, -  долучається до батлу мама. – І дуже вдячна, що ви врятували Вікиного  Кешу. Хоча, зізнаюсь чесно, папуга ще той шкідник. Любить тільки одну людину  - колишнього чоловіка моєї дочки.