ГЛАВА 12

Ніщо так не радує держслужбовця, як п’ятниця – довгождане закінчення чергового робочого тижня. З думкою, що потрібно купити корму Боніфацію, бо інакше цей малий шибеник мене розірве, якщо сьогодні знову забуду принести його улюблені смаколики, виходжу із задушливої будівлі суду, і що бачу? Огороднічка зустрічає якийсь накачаний здоровило із фальшивою посмішкою на губах. Та ще й букет  троянд розміром в себе притягнув. Всередині починає кипіти злість. Перше   - на Вікторію, друге – на себе, що злюсь на дівчину. Останнім часом я взагалі нічого не розумію. У мене з нею завжди були стабільно-нормальні, адекватні відносини, які тільки можуть бути між другом брата та його сестрою. Та я сам все зіпсував, точніше Вікторія спровокувала мене перекреслити нашу дружбу, а потім вдала, що нічого не сталося, чим знову ввела мене в ступор. Навіщо я цілував її після бійки, коли таку бентежну і поранену привіз в свою квартиру? Навіщо взагалі віз до себе? Чи я шкодував? Ні! Бо таких солодких і пристрасних  губенят мені не доводилось торкатись.

Вікторія йде із своїм обранцем до його крутого мотоцикла, а  я ловлюсь на думці, що варто купити абонемент у спортзал і десь я вже бачив цього альфа-самця. Телефонний дзвінок перебиває споглядання від’їзду голубків. На табло висвітлюється контакт батька. Мимоволі звожу брови на переніссі та врешті підіймаю трубку і чую спокійний, із стальним нотками голос найріднішої людини: тато чекає мене вдома для серйозної розмови. По тілі біжить неприємне тремтіння. Не повчальними розмовами хотілось закінчити тиждень, але діватись нікуди – мушу коритися. З батьком – Андрієм Бойком, у мене не найкращі відносини. Коли  я був малим, він постійно  пропадав на роботі, коли виріс – я не прийняв його методів адвокатської діяльності, відкрито вважав їх неприйнятними та недопустимими.  Він – сильний, впливовий чоловік, та я намагався ніколи не бути схожим на нього.

 Цікаво, що цього разу придумав? Десь підсвідомо зрозумів, що знову переконуватиме полишити прокуратуру та зайнятися адвокатською діяльністю, так сказати, продовжувати сімейну справу.

Батьківський дім зустрічає мене ностальгічними нотками за дитинством, вартувало частіш приїздити, але татові настанови, а ще конфлікти в поглядах на деякі мої вчинки, змушували оминати рідне гніздо. Батька застаю в кабінеті за перегляданням паперів.  Сьогодні він в хорошому настрої, на його обличчі світиться посмішка, напевне, уклав перспективний договір.

-Як швидко ти, синку, приїхав, - подає мені руку і без зайвих зволікань переходить до головної причини, чому забажав зустрітися. – Я звісно не маю права втручатися  в твоє особисте життя, але хочу, щоб ти знав: я підтримую твоє бажання одружитися з Олександрою Мазур.

Від несподіванки завмираю. Нічого собі бесіда намічається. Саша? Одруження? Щось не в те русло понесло.

-Тату, мені здається, ти щось плутаєш, – я сідаю навпроти  та намагаюсь правильно підібрати слова, бо вже розумію, куди хилитиметься розмова. Татко запросив, вирішивши негайно з користю для бізнесу женити сина. -  Змушений тебе розчарувати: між мною та дочкою мера була маленька інтрижка, яку продовжувати ніхто не збирається.

В повітрі помітно зависає напруга, батьків погляд добирає холоду та жорстокості. Хвилину він насуплено мовчить.

-Пора братись за розум, синку, і врешті завести сімю. Ми з твоєю мамою одружились, коли нам було по вісімнадцять. Мазур – хороша партія і вигідний шлюб, тому не крути носом, а гайда в ювелірний магазин, - він гепає кулаком по столі. -  Я хочу дочекатись внуків!

Останні слова лунають громом серед ясного неба. Моїм вихованням особливо не переймався, а тут така заява – внуки.

І в  цьому весь мій тато: вигідно, хочу, пора. Мої бажання його не цікавлять. Відчуваю, розмова котиться в глухий кут, тому варто тікати, допоки не вибухнув черговий скандал.

-Я сказав свою думку. З Олександрою нічого не поєднує, а зв'язувати себе сімейним путами заради твоїх захмарних перспектив я не буду.        

Батько таки вибухає, його голос гримить:

-Я про тебе дбаю, за благополуччя майбутніх внуків турбуюсь! Тобі двадцять сім років, а поводишся, як мала дитина: хочу не хочу, буду не буду.

Тату, який же ти несправедливий.

-Ти кохав маму, коли вів її під вінець? –  намагаюсь достукатись до його серця.  – Ти і зараз її любиш, а мені бажаєш життя з не коханою жінкою. Тему закрито.

Я різко встаю, не маючи наміру далі продовжувати балаган, але слова батька змушують застигнути  в дверях.

-Час  викинути її з голови. Єгоре, вона ніколи не буде з тобою, вона – чужа жінка! – жорстокі фрази б’ють  в ціль, шматують серце і я до болю закушую нижню губу. Мільйони молоточків вистукують у висках «чужа жінка».

-Не тисни на мене. Це – несправедливо, - не повертаючись до батька, тихо кидаю відповідь. Доводиться докласти максимум зусиль, щоб силою не закрити йому рота. Підло давити на мій сердечний біль, низько знову повертатись до пережитих мною страждань.

-Єгоре, - батько нарешті розуміє, що перейшов заборонену межу, він спокійно підходить до мене і кладе руку на плече. – Я хочу тобі тільки добра. Я не можу змусити покохати Олександру, чи зробити їй пропозицію. Вибір завжди за тобою, але тобі необхідно знати, що відкинувши дівчину, ти наживеш небезпечного ворога. Вона  - розбалуване дівчисько і добре потріпає нерви, перш ніж відпустить тебе. Подумай над моїми словами.