ГЛАВА 11

Залізний кінь реве, мотор перекрикує шум автомобілів, що поволі тягнуться міськими вулицями, я завмираю, спрагло  хапаючи повітря  на кожному карколомному повороті, сильніше втискаюсь в сидіння і мимоволі горнусь до широкої спини свого водія –  справжнього віртуоза крутих віражів. Адреналін розганяє кров, б’є пульсом у висках,  а я ловлю себе на думці – мало, я хочу швидше, екстремальніше, тільки вперед!

Ми полишаємо місто. Сонце застигло на обрії величезною яскравою тарілкою, воно всміхається двом подорожнім, які навіжено мчаться йому на зустріч. Крізь затемнене скло захисного шолома милуюся його красою, вітер куйовдить волосся, воно  розлітається, тріпотить  і я насолоджуюсь миттю свободи, шаленої свободи.

Ми заїжджаємо на територію аероклубу, того самого, в котрий колись мріяла записатися. Біля ангарів Роман врешті зупиняє, і піднявши  захисне скло,  дарує  приголомшливу посмішку, яка  потрапляє в самісіньке серце.

-Сподобалось? – задоволення грає на кутиках його вуст.

-Не то слово! Це моя перша  поїздка на байку. Емоції на межі!

Я важко дихаю, теж звільняю голову від важкого захисту і повністю поринаю у відчуття полегшення, котре виникає на ґрунті кайфу від швидкої їзди.

-Ніколи  б не подумала, що може бути так круто! - ділюся враженнями, відмітивши, як Роман жадібне  ловить кожне моє слово. На його обличчі сяє тріумф: він зміг здивувати.

-Вечір тільки починається, -  загадково промовляє, зіскочивши із мотоцикла. Він допомагає мені злізти із залізного монстра і наче ненароком обвиває мою талію сильною рукою. Я вдихаю його аромат – запах моря,  в домішку із терпким відчуттям мастила. Але мені подобається, неймовірно подобається. Обвиваю шию ледь знайомого чоловіка,  наші вуста близько, між ними міліметри простору, нахились – і винагорода твоя. Ловлю потемнілий погляд сірих очей. Невже так все просто? Кілька разів перевищив швидкість – і дівчина твоя?

-О, нарешті приїхали, - чую позаду  чоловічий голос. До нас підійшов невисокий хлопчина, років двадцяти, у форменому комбінезоні пілота аероклубу, і простягнув Роману в знак привітання  руку. – До вашого польоту все готово. Але спочатку хвилинний інструктаж.

-Польоту? – не вірю власним думкам. Ні! Я на подібне не підписувалась. Вистачить з мене одного екстриму,  друге моє бідне серце може не витримати.

-Тільки не кажи, що боїшся, - ловить моє невдоволення  Роман та спішить переконати у своєму варіанті розвитку подальших подій. Він ніжно обіймає за плечі та губиться в моїх переляканих очах.  - Довірся мені, обіцяю ти не пошкодуєш.

М’якість його слів змушує повірити, переступити через перше хвилювання і мов довірливе ягнятко піти слідом за двома чоловіками до останнього ангару, за котрим мене чекав справжній сюрприз.

-Романе, ти серйозно? – сплескую в долоні та прикриваю обличчя руками від захвату. Не вірю! Цього просто не може бути! Перед очима постає дитяча мрія: аеростат, біля якого  порається кілька працівників закладу  і він майже готовий піднятися в небо.

-Сподіваюсь, перше наше побачення  ти запам’ятаєш на все життя! – всміхається до мене ветеринар, ніжно беручи мою долоню в свою міцну руку. – Ну що, вперед?

Ствердно киваю і ми, продовжуючи триматися за руки, разом підходимо до повітряної кулі, про готовність якої сповіщає знаком керівник команди.

Мені перехоплює дух…

Бракує дихання…

Я по-справжньому щаслива.

Оглядаючи довкола, сміюсь , мов божевільна. Серце, сповнене  радості та дитячого азарту, шалено б’ється  птахом в грудях, воно теж хоче на волю, в ту небесну синяву, до якої я  зараз можу доторкнутися рукою. Земля внизу розпливається,  ми все швидше віддаляємось і відносимось в напрямку міста, яке височіє на горизонті. Роман стоїть осторонь, цілковито полишивши мене враженням, йому подобається насолоджуватися моїм захватом.

-Ромка,  це … це неймовірно, - не знаходжу слів, щоб виразити власні переконання. Я  мружуся сонцю, яке котиться на захід,  ховаю його за долонею та пропускаю сонячних зайчиків крізь пальці. А ще фотографую, намагаючись зафіксувати цю неймовірну красу не тільки в пам’яті. Шкода, що не можна записати емоції, я б з радістю знову і знову переживала ці неймовірні миті свого життя.        

-У тебе драйвові захоплення, - примружуючи очі супроти сонця, звертаюсь до нового знайомого. – Ти, напевне, дуже ризикована людина.

-Я знав, що тобі сподобається прогулянка, - Роман підступає ближче і зупиняється майже поряд. Він поводить себе стримано, вивчає мене, але  разом нам комфортно.

-Сьогодні ти здійснив мою найзаповітнішу мрію, - ледь чутно шепочу, подумки вже малюючи спосіб реалізації  наступної.

Він сміється щиро, від душі:

-Я вмію читати думки. До, речі, як там мій пацієнт?

-Здоровий на всі сто! – запевняю, що Кеша цілком одужав і готовий робити нові каверзи.

Час летів непомітно, ми розмовляли про все на світі  і виявилось, що маємо безліч спільних захоплень: слухаємо однакову музику, нам подобаються одні і ті ж кіноактори, наші думки збігаються  в уподобанні фільмів, книг, ми навіть однаково реагуємо на гострі соціальні проблеми.

Тільки коли сонце скотилося до заходу, ми полишаємо територію аероклубу і поволі повертаємось в місто. Роман не жене, їде не перевищуючи швидкість і я можу сповна насолодитись весняним свіжим повітря, добре прогрітим  протягом дня. Мені так хороше на душі, що прощатись не маю найменшого бажання. Напевне, Роман, теж передумав полишати мою компанію, бо заїздить на автозаправку і бере каву.