ГЛАВА 2

Мамина ідея видалась мені божевіллям. Звісно, я хотіла дитину, хотіла відчути всю радість материнства, але ж не зараз, коли у мене вітер ганяє в кишенях, а колишній благовірний з дня на день може вигнати на вулиці. Хоча останній варіант мало ймовірний, бо де тоді житиме його улюблений Кеша?

Дрібними перебіжками, постійно оглядаючись, чи бува не підстерігає мене Михайло Петрович, виходжу із задушливого приміщення суду. Свіже повітря наповнює груди і на душу стає легше. На паркувальному майданчику поряд з адмінбудівлею вірно очікує мій білосніжний кросовер Toyota. Обожнюю цю машину. Мені подарувала її матуся на двадцятип’ятиліття і з того часу ми нерозлучні. Підходжу ближче і завмираю. Ну що сьогодні за день? Напевне магнітні бурі на сонці так впливають на моє везіння. Мою не дуже маленьку машинку гарнесенько так затисла компактна знайома до болю Alfa Romeo. Ну і де ж цей поганець Гравський? Знав же, коли паркувався, що перша за нього не виїду із стоянки, навмисно підстроїв все. Похапцем набираю його телефон, а в голові вже крутяться  найласкавіші слова, які тільки знаю.

-Слухай, навіжений, забери свою тачку і дай проїхати нормальній людині!  - верещу  зі всіх сил. Перехожі кидають на мене нерозуміючі погляди і сприймають за божевільну. А я пихчу, мов чайник на вогні, злість, гранична з бажання розплакатись, розриває з середини і зараз мені здається, що весь світ проти мене.

-Вікторіє Сергіївно? – звучить в трубку спокійний голос Михайла Петовича, його я впізнала б з мільйонів. Пауза. Що за? Відриваю телефон від вуха і спантеличено вдивляюсь на екран, який виблискує супроти сонця. Ні, жодної помилки, на табло світиться контакт Єгора і його фотографія з міської дошки пошани.

-А… - тягну. – Це я не вам, це я йому.

Знову попала. Мовчу в очікуванні вердикту, мої слова – зайві.

-Хочу в понеділок з вами зустрітись, -  розпізнаю нотки дратівливості, але я і далі не наважуюсь заговорити.  Хвилина мовчання. Михайло Петрович все-таки вийшов із себе і пригримнув, - О десятій зайдете в мій кабінет і сподіваюсь до того часу ви заспокоїтесь.

Дякувати небу, він відключив зв'язок. Гарячково розмірковую, як рятувати свою п’яту точку. Можливо, на вихідних голова суду проведе крутезно час і забуде до наступного робочого тижня про мене, якщо я, звісно, не сяду за вбивство Гравського.  Обіпершись на свій автомобіль, залишилась чекати Єгора. Вдруге дзвонити прокурору не наважилась. Поглянувши у блакитне небо, замилувалась недосяжною  чистотою. Політати на дирижаблі – ще одна моя дитяча мрія, яку я постійно відкладала на пізніше. Височінь манила, провіщала необмежену свободу і  я вкотре пообіцяла собі сходити в аероклуб.    Несподівано підійшов Єгор з начепленою на обличчя маскою винуватості і розкаяння. В руках він тримав плитку шоколаду, до речі, мого улюбленого, молочного.

-Огороднічок, чесне слово, я не хотів.

Знову знущається, знає, що не можу терпіти свого шкільного прізвиська, яким він сам охрестив  бідну першокласницю.

-Просто від’їдь, - зневажливе відвертаю голову, вдаючи, що мене дуже цікавить сусіднє авто.

-Ну припини, - він підходить впритул, кладе шоколад на капот,  і бере мене за плечі. У відповідь легким поштовхом намагаюсь скинути руки та чоловік вперто змушує поглянути йому в очі. – Петрович попросив тебе набрати, коли я зайшов до нього в кабінет вибачитись за твою ганебну капітуляцію із судового засідання. А тут ти сама дзвониш.

-І ти не знайшов нічого кращого, як  одразу передати телефон, - закидаю голову назад і тону в синяві його океанів, в котрих заховалось саме небо.

-Ну, за невеличкий жарт, який зробив ще зранку, - чоловік киває підборіддям в напрямку свого авто, - забув. У мене сьогодні було чоти засідання. Почуваю себе вижатим лимоном. А тобі мене зовсім не шкода.

Єгор робить крок назад і, схрестивши руки на грудях, продовжив оглядати  експонат у вигляді Огородник Вікторії Сергіївни.

-Мені тебе пожаліти? - натомість ріжу у відповідь. Це ж не він розлучився із коханою людиною, а  я, і в мене теж був сьогодні препаскудний  день.

Однокашник супить брови, щось швидко обмірковує і врешті приймає рішення.

-Повечеряєш зі мною? – раптом видає Гравський, а я відчуваю, що від несподіваної пропозиції починають тремтіти руки. Єгор вловив вагання, тому поспішив додати. – Обіцяю бути чемним хлопчиком.

Його обличчя розцвітає в посмішці, він широко розставляє руки, немов хоче обійняти.    О, наш прокурор вміє бути справжньою лапочкою. В університеті він користувався не аби якою популярністю серед дівчат. Та що казати, я знала деяких молодих викладачок, які прокидались з ним в ліжку. Але Єгор завжди був і буде тільки колишнім однокласником, кровопивцею, який постійно отруює моє життя.

Настрій тримався на позначці «нуль». Вибір був невеликий  і складався всього із двох варіантів: провести решту вечора в компанії надокучливого папуги чи пришелепуватого «друга» дитинства. Жереб на користь останнього кинув голодний шлунок, тому все-таки погодилась на пропозицію.

-Чекаю тебе «У Марини», не запізнюйся, а  то я страшенно голодний! – Гравський сяє посмішкою переможця і швидко ховається в салоні свого авто.

Іншого разу я б влаштувала з ним перегони по дорозі до ресторану, але сьогодні почувала себе втомленою та розбитою, тому поволі тягнулася за його Alfa Romeo/ Місто цвіло та пахло весною. У повітрі витав п’янкий аромат зелені та пробудженої  від зими землі. Голі віти дерев стрімко вкривалися листочками, а білий цвіт рясно майорів   на їхніх кронах, милуючи своєю невинністю очі містян. Лагідне сонечко мільйонами сонячних зайчиків виблискувало у величезних вікнах офісних новобудов і від  цього світ ставав добрішим та веселішим. Весняне тепло вигнало в парки навіть лінивців, і тепер повсюди лунав шум, гам, перехожі йшли не поспішаючи, насолоджувалися красою пробудженої зі сну природи, і в кожного на обличчі сіяла посмішка. Сама міська атмосфера наче наповнилась щастям та позитивними думками.