ВІКТОРІЯ
Єгор розпливається в радісній посмішці, крокує вперед, завбачливо однією рукою притримує мене, іншою – тягне величезну валізу.
-Ти стільки речей взяла. Невже знадобляться? - крізь шум і метушню аеропорту долітають до вуха слова коханого.
-Я взяла все необхідне.
-Авжеж, - дарує мені сліпучу усмішку та ухитряється нахилитись у поцілунку.
-Ще націлуєтесь, у вас попереджу кілька божевільно-жарких тижнів, - раптом роздається поруч приємний чоловічий баритон.
Від несподіванки підскакую та ледве встигаю зупинитись, щоб не гепнутись чолом об широкі чоловічі груди. Доводить закинути високо голову, аби зустрітись поглядом з їхнім власником. На мене з цікавістю дивляться зелені, кольору листя ранньої весни, великі, глибокі очі, в яких я показуюсь маленькою, переляканою дівчинкою. Високий, статний брюнет з правильними, аристократичними рисами обличчя, рівним прямим носом, модно підстрижений, з неприхованою цікавістю переводить погляд з мене на Єгора. Про себе відмічаю, незнайомець вдягнений з не аби яким смаком: на ньому вузькі сірі штани, тонка біла сорочка з коротким рукавом, акуратно заправлена під пояс, стильні, легкі черевики, ексклюзивний годинник на широкому зап’ясті. А ще мої очі нахабно нишпорять по його правій руці – одружений.
-Нарешті, друже, привіз свою ненаглядну зіроньку, - знову звучать чарівливі нотки, які навіть посеред гаму не сплутати. – Привіт. Як долетіли? – чоловіки по-дружньому обіймаються.
-Наче добре. Знайомтесь! Віко, Влад Косач, мій хороший товариш і, сподіваюсь, в майбутньому хресний тато нашої Маринки. Владе, а це моя дружина – Вікторія Огородник.
-Єгор знайшов справжній скарб, - дарує посмішку та делікатно цілує мені руку. Від уваги такого харизматичного чоловіка стає незручно, та я глибокого ховаю недоречне зніяковіння.
Влад переймає мою валізу та втрьох виходимо з будівлі аеропорту. За межами приміщення спека стоїть неймовірна. Задуха така, що легкий вітерець не допомагає. Груди одразу боляче стягує.
-До клімату звикнете, це на перших порах важко дихати, - розміщуючи багаж в білосніжному позашляховику, промовляє Косач. – Ми з дружиною і дітьми теж спочатку мучились. Але біля моря дихати легше.
-Як Женя? - запитує коханий, допомагаючи мені присісти на заднє сидіння, сам йде до місця біля водія.
-Бавить непосид. Куди їдемо, закохані? Картахена?
-Картахена, - видихає Єгор. - Спочатку заїдемо в готель «NH Cartagena», мені потрібно зустрітись з помічницею. Картини ще тиждень тому прибули. Переконаюсь, що з ними все в порядку і тоді поїдемо до тебе.
-Ніколи не міг подумати, що Гравський стане художником, - заходиться грудним сміхом водій. Від Косача тягне чимось таємничим, сильним, непередбачуваним. Я з цікавістю спостерігаю за чоловіком. Він і Єгор – дві протилежності за вдачею. Тоді як Гравський в душі юнак, то Владислав – зрілий мужчина із великим досвідом та складним минулим, яке знайшло відбиток у його кульгавості.
-А ти ще довго ховатимешся по узбережжях? На батьківщину коли?
-Не знаю, Єгоре, не знаю. Занадто багато спогадів залишилось на тій стороні Європи.
Я не бачу обличчя Влада, але відчуваю з яким болем у словах він відповідає. З його дружиною я ніколи не зустрічалась і не чула про неї. Єгор коректно оминав тему, завжди відмахувався, віджартовувався. Хресного тата для донечки він обрав сам, я не заперечувала. Два місяці тому Косач приїздив в країну, але не затримався довго, ми не встигли зустрітися та познайомитись. Потім у Єгора закрутилось, хрестини знову відклали. Мені залишається вірити, що під час цієї подорожі нарешті вдасться домовитись про таку важливу подію в житті маляти, тим більше незабаром друге дитя народиться. Щось у Гравських все переноситься на завтра: і весілля, і таїнство, і бажання побути наодинці.
Перед очима постає велике, розкинуте вздовж узбережжя Середземного моря місто. Архітектура повністю відрізняється від звичної для мене. Каміння, будинки у кілька поверхів, поодинокі пальми, і все таке світле, ніжне, немов омите темно-синіми прибережними водами. Складається враження, що місто вийшло з-під океану, опалилося нещадним сонцем і тепер всміхається блакитному небу своєю чистотою. Доїжджаємо швидко. Як пояснює Влад, від летовища до Картахени трохи більше чим двадцять кілометрів. Не встигаю насолодитись неймовірною красою, яка розкидається довкола, коли зупиняємось.
-Доведеться трохи пройтись. Потрібний нам готель розташований в пішохідній зоні. Вікторіє, ти як? – перехиляється через сидіння водій і мило посміхається.
-Переліт трохи виснажив, походжу залюбки.
-Чудово.
Вийшовши із салону автомобіля, в якому повітря добряче освіжив кондиціонер, знову відчуваю перепад температури. В голові починає паморочитись, та про себе відмічаю, що біля моря дихається справді вільніше.
-Від готелю до порту всього кілька хвилин ходьби, - продовжує екскурсію Косач, коли ми спускаємось вимощеними вузькими вуличками. – До пляжу Коста Каліда кілометрів три, теж не далеко.
-Моїй мамі сподобається. Вона любить піші прогулянки.
-Я старався, - сміється Єгор та заглядає в очі, шукаючи знаків вдячності.
#3793 в Любовні романи
#1800 в Сучасний любовний роман
#693 в Сучасна проза
Відредаговано: 16.09.2020