ГЛАВА 12

ВІКТОРІЯ

Єгор розпливається в радісній посмішці, крокує вперед, завбачливо однією рукою притримує мене, іншою – тягне величезну валізу.

-Ти стільки речей взяла. Невже знадобляться? -  крізь шум і метушню аеропорту долітають до вуха слова коханого.  

-Я взяла все необхідне.

-Авжеж, - дарує мені сліпучу усмішку та ухитряється нахилитись у поцілунку.

-Ще націлуєтесь, у вас попереджу кілька божевільно-жарких тижнів, - раптом роздається поруч приємний чоловічий баритон.

Від несподіванки підскакую та ледве встигаю зупинитись, щоб не гепнутись чолом об широкі чоловічі груди. Доводить закинути високо голову, аби зустрітись поглядом з їхнім  власником. На  мене з цікавістю дивляться  зелені, кольору листя ранньої весни, великі, глибокі очі, в яких я показуюсь маленькою, переляканою дівчинкою. Високий, статний  брюнет з правильними, аристократичними рисами обличчя, рівним прямим носом,  модно підстрижений, з неприхованою цікавістю переводить погляд з мене на Єгора. Про себе відмічаю,  незнайомець вдягнений з не аби яким смаком: на ньому вузькі сірі штани, тонка біла сорочка з коротким рукавом, акуратно заправлена під пояс, стильні, легкі черевики, ексклюзивний годинник на широкому зап’ясті. А ще мої очі нахабно нишпорять по його правій руці – одружений.

-Нарешті, друже, привіз свою ненаглядну зіроньку, - знову звучать чарівливі нотки, які навіть посеред гаму не сплутати. – Привіт. Як долетіли? – чоловіки по-дружньому обіймаються.

-Наче добре. Знайомтесь! Віко, Влад Косач, мій хороший товариш і, сподіваюсь, в майбутньому хресний тато нашої Маринки. Владе, а це моя дружина – Вікторія Огородник.

-Єгор знайшов справжній скарб, - дарує посмішку та делікатно цілує мені руку. Від уваги такого харизматичного чоловіка стає незручно, та я глибокого ховаю недоречне зніяковіння.

Влад переймає мою валізу та втрьох виходимо з будівлі аеропорту. За межами приміщення спека стоїть неймовірна. Задуха така, що легкий вітерець не допомагає. Груди одразу боляче стягує.

-До клімату звикнете, це на перших порах важко дихати, - розміщуючи багаж в білосніжному позашляховику, промовляє Косач. – Ми з дружиною і дітьми теж спочатку  мучились. Але біля моря дихати легше.

-Як Женя?  - запитує коханий, допомагаючи мені присісти на заднє сидіння, сам йде до місця біля водія.

-Бавить непосид. Куди їдемо, закохані? Картахена?

-Картахена, - видихає Єгор. - Спочатку заїдемо в готель «NH Cartagena», мені потрібно зустрітись з помічницею.  Картини ще тиждень тому прибули. Переконаюсь, що з ними все в порядку і тоді поїдемо  до тебе.

-Ніколи не міг подумати, що Гравський стане художником, -  заходиться грудним сміхом водій. Від Косача тягне чимось таємничим, сильним, непередбачуваним. Я з цікавістю спостерігаю за чоловіком.    Він і Єгор – дві протилежності за вдачею. Тоді як Гравський в душі юнак, то Владислав – зрілий  мужчина із великим досвідом та складним минулим, яке знайшло відбиток у його кульгавості.   

-А ти ще довго ховатимешся  по узбережжях? На батьківщину коли?

-Не знаю, Єгоре, не знаю. Занадто багато спогадів залишилось на тій стороні Європи.

Я не бачу обличчя Влада, але відчуваю з яким болем у словах він відповідає. З його дружиною я ніколи не зустрічалась і не чула про неї. Єгор коректно оминав тему, завжди відмахувався, віджартовувався. Хресного тата для донечки він обрав сам, я не заперечувала.  Два місяці тому Косач приїздив в країну, але не затримався довго, ми не встигли зустрітися та познайомитись. Потім у Єгора закрутилось, хрестини знову відклали. Мені залишається вірити, що під час цієї подорожі нарешті вдасться домовитись про таку важливу подію в житті маляти, тим більше незабаром друге дитя народиться. Щось у Гравських все  переноситься на завтра: і весілля, і таїнство, і бажання побути наодинці.

Перед очима постає велике, розкинуте вздовж узбережжя Середземного моря місто. Архітектура повністю відрізняється від звичної для мене. Каміння, будинки у кілька поверхів, поодинокі пальми, і все таке світле, ніжне, немов омите темно-синіми прибережними водами. Складається враження, що місто вийшло з-під океану, опалилося  нещадним сонцем і тепер всміхається блакитному небу  своєю чистотою. Доїжджаємо швидко.  Як пояснює Влад, від  летовища  до Картахени трохи більше чим двадцять кілометрів. Не встигаю насолодитись неймовірною красою, яка розкидається довкола, коли зупиняємось.

-Доведеться трохи пройтись. Потрібний нам готель розташований в пішохідній зоні. Вікторіє, ти як? – перехиляється через сидіння водій і мило посміхається.

-Переліт трохи виснажив,  походжу залюбки.

-Чудово.

Вийшовши із салону автомобіля, в якому повітря добряче освіжив кондиціонер, знову відчуваю перепад температури. В голові починає паморочитись, та про себе відмічаю, що біля моря дихається справді вільніше.

-Від  готелю до порту всього кілька хвилин ходьби, - продовжує екскурсію Косач, коли ми  спускаємось вимощеними вузькими вуличками. – До пляжу Коста Каліда кілометрів три, теж не далеко.

-Моїй мамі сподобається. Вона любить піші прогулянки.

-Я старався, - сміється Єгор та заглядає в очі, шукаючи знаків вдячності.