ГЛАВА 11

ВІКТОРІЯ

-Сестронько, не переймайся, - заспокійливо промовляє Карина,  міцно стиснувши моє зап’ястям. – Я справлюсь з нашими дівчатками.

-Якби хоч мама залишилась, - відповідаю, а на душі вирує ураган. Щось я роблю неправильно, в чомусь помиляюсь. Можливо, справді годилось послухати Гравського і  не настоювати на поїздці неньки? Але протягом останнього тижня, який залишався до подорожі, він жодного разу не заперечив проти мами та її Олександра, навпаки, навіть радісно зустрів мою спробу знову його вмовити.

-Віко, все буде добре, а тобі хвилюватись заборонено. До речі, ти до лікаря сходила на консультацію?

Киваю та втомлено присідаю  поруч неї на диван, біля котрого гордо примостилась моя дорожня валіза.  На останок окидаю оком квартиру - дітище мого чоловіка. Тут все продумано до дрібниць, кожна картина на стіні моє своє значення для коханого, кожна дрібничка інтер’єру – для краси та зручності; і ця висока стеля, і ці колони, і ці величезні вікна, і ця дореволюційна будівля – все це Гравський, він в кожному квадратному сантиметрі, в кожній молекулі повітря.  Заради нього я готова багато на що, за ним на край світу.  Не віриться, що через кілька годин ми все-таки будемо на тому краю світу разом. Нам вже час вирушати, та я все не зрушу з місця. Неспокій не полишає, напевне тому, що не можу попрощатись з донечкою, бо зараз вона солодко спить у своєму ліжечку.

-Не  рви собі серце. Пора, - підбадьорює Карина. – І не думай розводити сирість, Єгору не сподобається. Чоловіки не люблять наших сліз, а ти останнім часом занадто багато плачеш.

-Гормони.

-Авжеж, але інколи треба дослуховуватись до голосу розуму. Не забувай про п’ятий розмір, та подружка свого ніколи не упустить. Хоч Вік, на щастя, передумав їхати.

-Мама постаралась, - поспішаю пояснити, чому брат відклав відпустку. Ненька втрутилась і  делікатно підкинула йому нову ідею для бізнесу, якою той так загорівся, що одразу забув про ненаглядну пантеру. 

На порозі кімнати з’являється Єгор. Вираз його обличчя  - це гарний настрій, оптимізм та непорушний  спокій. Яка б не була складна чи прикра, весела та радісна  життєва ситуації, сині очі коханого завжди відбивають тиху лагідність, в тих глибоких озерах живе поміркованість і розсудливість. Вгледівши нас, Гравський сіяє своєю фірмовою посмішкою.

-Що, дівчатка, присядемо на дорогу? – і плюхається  між нами, завзято розкинувши руки на спинці  дивану. На чоловікові  красують стильні світлі шорти в коліно, поверх них – м’ятного відтінку футболка-поло, зручні мокасини та незмінний атрибут туриста, який прямує на узбережжя моря, сонцезахисні окуляри, щоправда, зараз вони у нього в руці.

-Я хотіла з Маринкою попрощатись, -  жалібне промовляю, заглядаючи чоловікові в очі.

-Кохана моя, - ніжно цілує  чоло, - я багато чого можу, але затримати на кілька годин рейс, мені не під силу. Тому, на вихід.

Я не охоче підводжусь, поправляю легкий квітчастий сарафан, накидаю на плече  сумочку і покірно крокую за Гравським до дверей.

-Карино, телефонуй нам в будь-який час доби, ми будемо постійно на зв’язку. Вік залишається на місці, тому допоможе тобі.

-Ага, з братика така нянька, що нехай ліпше займається  справами, - театрально махає ручкою та на слова Єгора. – Гарненько  відпочиньте, я ми чекатимемо детальний звіт у вигляді фото. 

- Обов’язково, - обіймає її на прощання мій коханий. – Щасливо, довго не прощайтесь, бо таксі чекає, - промовляє, витягуючи мою величезну валізу з квартири.

 Як тільки Єгор зникає, я стрімголов кидаюсь в його кабінет. Оте дивне відчуття, яке краяло душу зранку, нарешті знайшло вихід – мені терміново потрібно перевірити, чи на місці два чарівних футлярчики. Серце вилітає сполоханою пташкою, коли тремтячими руками відкриваю заповітну шухляду.

Нічого не розумію. Порожньо. Ні футлярів, ні прикраси, ні того неймовірного… Холодний озноб проймає тіло, зимно, що зуби починають вистукувати «Турецький марш» Моцарта. Уява одразу малює ідеальне тіло Альбіни, на якому блищать дорогоцінності, а сліпа ревність так боляче стискає горло, що не вистачає дихання. Мить – і впаду  непритомною на підлогу.

-Віко, що знову сталося? – чую за спиною голос сестри, яка прийшла слідом і тепер застигала у дверях зі стурбованістю на обличчі.   

-Нічого.

-Невже?

Знизую плечима і ковтаю солоні сльози.

-Тут були подарунки, я їх бачила в день пресконференції, а потім вони зникли, коли відправляли картин. Єгор мені їх не подарував, із собою теж не міг взяти, оскільки я ретельно перевірила його багаж. Отже, віддав помічниці, коли відвозив полотна.

-Вибач, сестричко, але я нічого не розумію.

-Що розуміти? Доведеться Альбіночку поставити на місце. Боюсь, вона надійно вчепилась в Гравського.

Та сестра лише відмахується і відкрито сміється з моєї істерики.

-Ти точно вагітна дівчинкою. Іде швидше, а то справді запізнитесь на рейс.  Альбіну тримай на короткому повідці, і все. Крім того, з тобою Світлана, а з таким захистом нічого не страшно. Люба моя, - обіймає, - припини лити ріки сліз, мерщій до коханого, усміхайся і радій життю!  А прикраси? Та   наш художник міг запросто покласти їх серед своїх творінь, а там їх, у тих фарбах, пензлях і тому подібному,  зі свічкою не знайдеш.