ГЛАВА 10

ЄГОР

Мій ранок розпочинається з дзвінка Альбіни, яка сьогодні готується вилетіти з вантажем до Іспанії.

-Єгоре, - роздається в трубку мелодійний голос, що здатний загоїти найглибші душевні рани, як тільки я натискаю кнопку прийняття виклику.  – Ми можемо зустрітись? Я б хотіла ще дещо узгодити.

Альбіна, Альбіна, Альбіна. Всередині колишеться гіркий  присмак,  останнім часом дівчина починає мене дратувати, особливо коли відриває по дрібницях. Спочатку я нормально до цього відносився, розумів, що  бажає виконати вимоги партнерських відносин на ідеальному рівні, проте провокації з  її сторони в присутності Вікторії змушують насторожитись. Чи справді дівчина настільки безкорислива, якою видавалася на перших порах знайомства? Невже дружина має рацію: на обрії майорить суперниця? Від думки, що помічниця претендуватиме на моє серце, посмішка самотужки вимальовується на обличчі. Дурня! Швидше  за все, «за суперницю» я піддався впливу Огороднічка, а мушу зізнатись, протистояти коханій в пікантному образі, в котрому вчора постала, важкувато, навіть дуже-дуже. Ревність  і гормони Вікторії виявляється штука заразна.

-Звичайно, називай, куди під’їхати. Найближчу годину маю вільну, тому без проблем поговоримо, - відповідаю, а сам задумуюсь. Минулого вечора Віка  мене налякала своїм станом здоров’я. Життя дитини не вартує жодної виставки чи розшуку зниклого двадцять років тому татуся благовірної.

Щоб хоч якось зменшити ризики подібних випадків, вирішую поговорити з Альбіною про дотримання між нами субординації, особливо, коли поруч моя вразлива жінка. Дівчина не дурна, тому одразу зрозуміє своє місце. Так було б легше для всіх.

Хвилину вона роздумує, тоді пропонує поїхати в затишний ресторанчик на околиці міста. Чесно кажучи, вибір не влаштовує, тому що  мчати на інший кінець населеного пункту заради кількох слів – справа не приваблива.

-Альбіно, я не встигну, - починаю викручуватись, та вперта дівчина  не дає донести свою думку.

- В такому разі приїзди в готель «Центральний»,  це всього в кількох кварталах від прокуратури. Номер тридцять три. Я чекатиму.

-А що ти робиш в готелі? – дивуюсь, оскільки перед тим, як  почати співпрацювати з дівчиною, перевірив її зв’язки. У неї власна квартира в елітному спальному районі.

-Довга історія, але не думаю, що варта твоєї уваги.

Яка скромниця, так і хочеться після цих слів кинутись і рятувати. Десь всередині прокидається рицарський інстинкт, який бере верх над почуттям обов’язку.

-Зараз буду.

Напевне, моя  згода звучить занадто емоційно, бо оте видане Альбіною нове «чекатиму», було протягнуто з такою млосною інтонацією, що мурахи побігли тілом. Ох, ці жінки! Інколи їх важко зрозуміти: то корчать невинних  пташечок, то  самі закликають у своє гніздечко.

Поки добираюсь до місця  призначення, в голові крутиться думка про Олександра Абасоло. Цікаво, який доля підготувала мені сюрприз в його обличчі. Я ніколи його не бачив,  не спілкувався, ми не знайомились, проте новий коханець тещі належить до тієї пригорщі людей,  котрих представляти не потрібно і з котрими ліпше не сваритись, й взагалі уникати.  Його прізвище широко відоме в певних кругах суспільства. Мені доводилось тільки чути про операції, які проводились під його керівництвом. А мила Світлана Олексіївна точно мала б відати, з ким… Добре, упустимо момент.

Двері в  готельний номер із заповітною табличкою знаходжу прочиненими. Мабуть, справді чекає. «Хоч би власниця одягнена»,-  крадеться думка.

-Альбіно! – гукаю, переступивши поріг в кімнату, яка являється просторим приміщенням з вікнами на  стару частину  міста, зручно умебльованою новими меблями, та окремою ванною. З останньої і роздається солодкий голос.  

-Проходь, почувайся, як вдома. Через хвилину вийду.

Озираюсь.  Велике ліжко посеред  готельного номера акуратно застелене, поруч нього помічаю дорожню валізу, на стільці –  приготований для подорожі одяг. Про себе відмічаю, що дівчина проживає тут доволі довго – номер виглядає обжитим.

Міряю  кроками  відстань від стіни до стіни, щось Альбіночка довго причісується. Коли вкотре тягнусь до мобільного телефону, щоб поглянути на годинник, на екрані гаджету висвітлюється номер Абасоло (вчора я завбачливо увів його контакти).  Мов шпигун озираюсь на двері, за якими причаїлась дівчина та відповідаю.

-Я чекав твого дзвінка увечері, - після короткого привітання береться до справи Олександр. Я мовчу, що він одразу перейшов на «ти», все-таки завдяки  тещі не чужі.  

-Не хотів пізно турбувати, - коротко відповідаю.

-Я маю до тебе розмову і хоті би розв’язати  деякі питання до нашої поїздки.

-Якої поїздки? – перебиваю того на пів слові.

-Ну, спочатку я не планував їхати,  запинається, - але Світланка… Світлана Олексіївна вмовила відвідати твою виставку. Я розумію, що для тебе це важливий захід, тому вирішив також підтримати молодого художника.

Мені почулось? Чи хто вирішив розіграш влаштувати? Боюсь, я дуже добре знаю цього замовника. Злість на Огороднічка просто розпирає  груди, з’явись вона зараз поруч – не втримався від гарного уроку. Мені доводиться прикласти максимум зусиль, щоб не видати лють.

-Без проблем, через пів години я чекатиму на вас в холі готелю «Центральний».

-Я майже поруч, через хвилину буду - чую його позитивну відповідь і короткі гудки після закінчення розмови.

Ранок щедрий на  сюрпризи. Спочатку Альбіна, яка запропастилась і вперто витримує моє терпіння. Тепер полковник з голосом, наповненим батьківською любов’ю і турботою, ледь сином не називає, хоч різниця у віці в років п'ятнадцять точно. Абасоло не з тихих та привітних, навпаки, хитрий та підступний змій, який тільки вичікую слушного моменту, щоб проковтнути свою жертву.  Провести з в його компанії кілька тижнів – випробовування ще те: думай, що говориш, розмірковуй над підтекстом його жартів, спостерігай, чи не стежить за тобою. Світланка! Таїландське щастя, чорт забирай!