ГЛАВА 9

ВІКТОРІЯ

Що там говорила мама? Зроби новомодну зачіску, приємну процедуру, одягнись, наче нова копійка, начепи посмішку на тридцять два (якби  сильно не боліла душа) і вперед грудьми на взяття Бастилії. Он він, красунчик, звірятко, яке  робить невинні очі й схрещує лапки.

Картахена?

Іспанія?

Перенесена виставка?

Олександр Абасоло?

Відчуваю, що от-от від злості розірву на собі тонке мереживо спокусливої білизни, котре давить моє серце. Я ж старалась по-доброму, вирішила Гравського брати спокійно, без істерик, улесливо та ніжно. А він? Він до останнього моменту приховував, що винайняв  галерею в іншій частині світу. Чому? Невже я не заслуговую його довіри, невже не здатна підтримати, невже я не кохана? На очах бринять сльози, гіркі та невтішні.

-Яка в біса Картахена? -  ціджу крізь зуби, як тільки коханий виходить з ейфорії бажання і несміливо озирається після сенсаційного зізнання.

-Послухай…

- Точніше не так, - струшую головою, - коли ти дізнався, що потрібно їхати в Іспанію?

Винувато потуплює в підлогу очі

-За кілька днів до пресконференції.

-Що?

-Я не був впевнений,  чи приймуть картини, тому не поспішав робити  заяв. Тільки сьогодні вранці Альбіна підтвердила, що організатори очікують на полотна.

-Знову Альбіна. Знову силікон. Єгоре, - войовниче ставлю руки в боки. - Слідує, Альбіночка в курсі всіх справ, керує куди нам їхати, а куди ні, мило надіється, що я не супроводжуватиму тебе на такий важливий захід. То, скажи, будь ласка, конспірація – її ідея? Вирішили обвести Огородніка кругом пальця? Зізнавайся, ти спиш з нею?

Мене понесло. Далеко і без шансу на повернення. Гормони взяли верх і моя уява з адекватної перетворилась на хвору, язик розв’язався, наче  випила добрячу долю алкоголю,  а здоровий глузд поїхав на Чорне море.

-Віко, заспокойся. Між мною та Альбіною нічого немає, - десь далеко звучить голос Гравського, який намагається перехопити мої руки, кинути в обійми, поцілувати. Та мені його дотики противні. Я остання дізнаюсь про зміну планів коханого, остання  людина, котрій поспішає відкритися.

-І що, п’ятий розмір вже очікує на тебе на білосніжному узбережжі? Можеш їхати. Я тебе не тримаю. Хотіла б сказати, що на розлучення подам сама, проте правильний і неперевершений Єгор не наважився на узаконення стосунків. Тепер розумію чому. Навіщо паперова тяганина, якщо дуже зручно при появі на обрії заманливих форм, одразу чкурнути їм під спідницю, - важко видихаю, обхопивши голову руками. Як же у світі все циклічно. – У мене карма така: бути покинутою, зрадженою, приниженою чоловіками, яких впускаю у своє серце.

Окидаю поглядом чоловіка. Зодягнений у світлі льняні штани, білу просту футболку, босяком, він спантеличено розглядає мене.  Напевне в цю мить я схожа на темну демоницю, яка влетіла в його яскравий світ, адже на фоні білосніжних стін кімнати, напівпрозорих гардин, якими завішані два величезних вікна, бежевого дивану посеред приміщення, безлічі картин, котрі повняться ніжними відтінками, фарб та інших потрібних художнику речей, я виглядаю темною, розлюченою фурією в неймовірно пікантному подарунку сестри, що отримала  в день виписки з пологового. «Знадобиться», - сказала тоді Карина, коли я здивовано витріщилась на чорний мереживний   пеньюар, оздоблений камінням понизь, на тонких бретельках з бусинок та з прозорою сіточкою в області грудей; й трусики, які йшли  до комплекту, якщо можна так назвати невеличкий трикутник мережива з нанизаними на нитку намистинками замість решти тканини.    

Єгор виглядає пригніченим. В душі починаю шкодувати про видані канонади, проте вважаю, заслужив. Я ж не дівчина з вулиці, не чужа, не  знайома на один день. Мені прикро, що засумнівався в моїй підтримці, образливо, що Альбіна витісняє мене на другий план з його життя. Та мої конечні роздуми вголос переповнюють чашу терпіння. Від розлюченого погляду чоловіка в кімнаті робиться холодно, морозно до кісток.  

-Цікаво ти роздумуєш, Віко, - промовляє Гравських,  зробивши від мене кілька кроків до вікна.  За склом розкинулось освітлене нічними вогнями місто, місто, яке хоче спати, та ніяк не може: життя у ньому вирує, не дивлячись на пізній час та втому. Кілька хвилин Єгор мовчить, вложивши руки в кишені з холодним виразом на обличчі, вдивляється в темряву. – Зробимо наступним чином, - в його голосі звучать стальні нотки, роздратування та біль водночас. – Я вдам, що не почув твоїх останніх слів, бо вірю, ти вже шкодуєш про них.

-Єгоре…

-А  в Картахену поїдемо разом, тільки ти і я, без Світлани Олексіївни, без Віка і Маринки, яку залишимо на твою сестру. Карина погодилась, я домовився, - не говорить – рубає.

Нова хвиля люті накочується та накриває з головою. Він вдасть, що не почув, знову приймає  рішення, не спитавши моєї думки. Ти їдеш і край! А дитя, а робота, я не можу просто так все полишити і рвонути на край світу. Дідько! Однак, не хочу самого відпускати, бо Альбіна шансу не упустить. Та наступна фраза Гравського розвіює всі сумніви, вона звучить  вердиктом майбутньому, не дозволяє і секунди вагатись.

-Ти їдеш, тому що в Іспанії шукатимемо твого тата.

-Мого тата? – перепитую, відчуваючи, як тіло німіє, ноги підкошуються. Мимоволі я відступаю назад. Холодна стіна, в котру впираюсь оголеними плечима,  остуджує. Знайшовши опору  поволі сповзаю  по ній на підлогу. Тато… Я стільки років його розшукувала, стільки часу намагалась збагнути, чому полишив матір і двох малесеньких дітей, завжди вірила, що живий, що колись знову зустрінемось, що знову пригорнусь до рідної людини. Всі мої старання були марними. Та ось Єгор знайшов ниточки з минулого. Новина – грім серед ясно неба, така ж раптова, як поява в  моєму житті Альбіни.