ГЛАВА 8

ЄГОР

Завалившись у квартиру з величезним букетом рідкісних квітів, які сьогодні вранці доставили  літаком з Голландії, та  новою іграшкою для донечки, полегшено видихаю, коли помічаю коханих дівчат в дитячій кімнаті. Маринка, лежачи на животику, завзято розмахує ручками та ніжками, намагаючись доповзти до брязкальця. Вікторія сидить поруч на підлозі, мило спостерігає за її першими сміливими рухами та ніжно промовляє  підбадьорливі слова. Мої рідні, мої дорогі. Пробігаю очима по стінах:  все виконано в синіх тонах, - я  чекав хлопчика. Проте, дивлячись на малесеньке янголятко  в рожевому костюмчику, серце підскакує від радості. Я двічі король, тому що у мене є  королева і маленька принцеса, така ж красуня, як мама.

Огороднічок нарешті озирається і від несподіваної  зустрічі нітиться.

- Донечка робить великі успіхи, - промовляю, присівши поруч на долівку. – Це тобі, - простягаю квіти та вона бере їх неохоче. Мовчки розглядає секунду, недбало залишає між нами.

Вгледівши татуся,  маля розпливається в щасливій беззубій посмішці, і я не витримую, беру на руки, пригортаю, заціловую, вдихаючи на всю глибину легень неповторний аромат дитини.

-Я розігрію їсти, -  без будь-яких інших слів сухо промовляє дружина та поспішає капітулювати  з кімнати. Кожний її рух – утримання емоцій, які бушують в грудях. Сувора, неприступна, холодна. А де та пристрасть, з якою зустріла ранок в  моїх обіймах? Де кішка, яка муркотіла від задоволення?

Здається, Гравський, вечір обіцяє інтригу. З Маринкою  йдемо слідом за мамою. Віка порається з  тарілками, тоді підійшовши майже впритул, заглядає  темними озерами в самісіньку душу.

-Переодягнешся?

І байдуже на букет, який тримаю, мов кретин, в руках, і на  розвивальну цяцьку, і взагалі її погляд – океан байдужості, криги та непроглядного смутку. Коли Вікторія тягнеться, щоб перейняти дитину, перехоплюю її руку та з притиском, згори вниз, вдивляюсь в стурбоване обличчя, яке виражає всю образу своєї власниці.

-Вік, припини, тобі не варто сердитись. Ти мені нічого не хоче пояснити?

-Пояснити? Тобі? Людині, яка завжди приймає рішення одноосібно, є діло до думки оточення?

Помічаю, як заводиться з пів оберту, як нервово переступає з ноги на ногу, як натягується  струною. Мить – і вибухне, я не можу цього допустити, бо під серцем носить мого сина.

-Нам потрібно поговорити, - тихо промовляю, одночасно намагаючись пригорнути до себе. – та тільки після того, як заспокоїшся.

-Єгоре, я не пізнаю тебе останнім часом. Ти – таємниця, весь оповитий секретами, як чорний маг.

-Віко!

-Мама теж не пасе задніх, - в її голосі бринять сльози. – Знайшла собі нового… До речі, він знає тебе, передав  візитку і просив передзвонити.

-Візитку? - дивуюсь.

Огороднічок шморгає носом, змірює мене недовірливим поглядом, та все-таки крокує  у коридор, де, як правило, знаходиться її сумка. Ті кілька хвилин її відсутності  допомагають змінити на обличчі  хвилювання на безтурботність. Я весело підкидаю до стелі доню,  та заходиться сміхом; здавалося б справився із завданням. Вікторії не можна бачити мого занепокоєння. Ох, Гравський! Що відбувається? З якого дива черговий коханець тещі шукає з тобою  зустрічі?

«Твій ризик невиправданий», - звучать в голові слова  Михайла Петровича.  Вони, як совість, поволі та впевнено підточують зсередини. Інтуїція підказує, що справа стосуватиметься виставки, гірше того - Вікиного батька.

-Ти ж наче не знайомий з маминим співмешканцем? – цинічно  зауважує Вікторія, коли я впираюсь поглядом в позолочені літери на темно-синьому фоні.

Звідки я знаю, з ким теща гуляє?  Та в останню мить прикушую язика. Дідько! Мій план розвалюється, як картковий будинок. Такі люди, як полковник Абасоло без причини зустрічі не шукають. Мурашки біжать шкірою, коли задумуюсь, що від мене потрібно службі безпеки. Невже пронюхали щось про розслідування? Чи, можливо, зацікавились, чому виставка перенеслась з однієї країни в іншу? На друге питання відповідь проста: перемовини з іноземними інвесторами велись давно, тому узгодження всіх питань з ними стало приємним бонусом. Я погодився, поклавши руку на серце, тому що це було чудовою можливістю перевірити, що насправді сталось із Сергієм Огородником, який засів на березі моря в іншій частині світу, мов кріт у норі.         

      Тендітна дівчина у звичайних джинсових шортах та вільній сірій футболці із зображенням Мікі Мауса, із недбало зав’язаним в коротенький хвостик волоссям дивиться на мене з мольбою в чорних очах. Беззахисна, наївна Вікторія, на красиву голівку якої звалилось чергове випробовування у вигляді її зниклого татуся та матусі, що ніяк не може прийняти свій вік.

«Олександр Абасоло/ Регіональний музей сучасного мистецтва Картахени/Іспанія», - верчу в рурках злощасний  паперовий прямокутник.

-Тепер я запитаю,-  Вікторія багатозначно схрещує руки на грудях. – Ти нічого не хочеш мені пояснити?

Ситуацію рятує Маринка, татова донечка. Вона пищить, проситься до неньки, пхинькає.

-Сонечко, - кохана миттю забуває про мене, про Абасоло, про все на світі, бо маля хоче їсти. Вікторія надзвичайно зворушлива і я вкотре переконуюсь, що свого часу зробив правильний вибір: майже півтора роки тому не дозволи  Віці втекти вагітною. Я кохаю, знаю, що коханий, впевнений, зможемо пережити разом всі негаразди.