ГЛАВА 7

ВІКТОРІЯ

-Мамо, я не прийму відмови!

-Ти ж бачиш, я не можу, - останні слова ненька промовляє з притиском і майже пошепки, киває в напрямку причинених дверей, за котрими зачаїлось її щастя і змовницьки приставляє палець до вуст, вказуючи  затихнути.  

-Я – твоя дочка. Моя сім’я на грані розлучення! – вибухаю новою хвилею роздратування. У відповідь отримую зневажливий помах рукою.

-Ти завжди перебільшуєш. Єгорчик – моя рекомендація. А в чоловіках я розбираюсь не гірше, ніж в кримінальному кодексі, так що не нервуй даремно, - вона спокійно  бігає пальцями під очима,  на яких кілька хвилин тому красувались огірочки. – Ти не скигли, а ліпше сходи в салон краси на якусь приємну процедуру, зроби нову зачіску врешті-решт, сукню коротеньку і гайда зустрічати благовірного після важкого робочого дня.

-Я до тебе з іншим.

-Доню, - вона перегинається через  невеличкий кухонний  стіл, - Єгор – натура інтелігентна і вибаглива, він – художники, а всі художники бажають прекрасної музи. Пам’ятаю, був у мене один залицяльник…

Здається,  матуся зовсім втратила відчуття реальності зі своїм палким коханцем, якщо не розуміє, в яку халепу я потрапила. Не взнаю її, наче моя рідна,  і наче зовсім чужа людина.

-Припини! З мене досить! – репетую на весь перший поверх і підриваюсь на ноги. 

Не вистачало поради: натягни короткий прозорий халатик, наліпи овочів, іншої  зеленої гиготи на обличчя і розгулюй на здоров’я квартирою перед коханим. Безсила лють сліпить очі. Наступної миті хапаю  Маринку на руки  й прямую геть з просторої, виконаної в яскравих жовтих тонах, кухні. Емоції розривають, я   ладна голіруч розірвати Алекса, який повністю підкорив своїй волі найріднішу мені людину. Це ж треба! Без години день знайомі, а він припхався в  будинок,  з яким пов’язані мої дитячі спогади, оселився в ньому, наче в рідному гнізді, ще трішки – і скаже називати татом. Нахаба! Голодранець! Альфонс нещасний!

А мама! Теж добра. У такий важкий для доньки час делікатно вказала на двері. Звернись колись моя дитина, я б покинула і Гравського, і свою роботу, помчала на край світу, аби допомогти кровиночці. В Єгорі вона не сумнівається! Я теж ніколи не повірю в подружню зраду. Але, як кажуть: довіряй, та перевіряй. Пантера п’ятого розміру ковтне його художню особистість і не подавиться. Або, перекинеться на Віктора. І що  тоді? До побачення сімейний бізнес, до побачення, мамо, твоїм поїздкам по Таїландам.

Думка по брата  примушує зупинитись, обдумати ситуацію, і все-таки повернутись в будинок. Маму застаю у вітальні за телевізором. Отже, моє життя її особливо не хвилює, цікаво, що скаже, коли мова піде про Віка.

-Забула повідомити, - кидаю з порогу.  Ненька різко  озирається, явно не очікуючи повернення норовливого чада. – Віктор також їде. Вгледів Альбіночку і розтав, мов морозиво. Напевне, каблучку вже обрав.

Помічаю, як мама напружується, здивовано витріщається, хоче промовити слово, та членороздільні звуки застрягають  в горлі.

- Вітя у нас хлопчик довірливий, любитель енних розмірів. Не зоглянешся, залишимось і без Віка, і  без сімейної справи, - додаю.  

Скажете жорстоко розмовляти подібним тоном з матір’ю? Згідна! Мені соромно, та шляху повернення не бачу. Тільки так можу вивести маму з тенет сліпого кохання. За добробут родини вона кому завгодно горло перегризе, не те що Альбіні. Ні, не  жадібна чи падка до грошей. Просто бізнес після зникнення батька ледве змогли втримати на плаву. Тоді ми з братом були малими дітьми, матері довелось несолодко, але вистояла. Зараз же не потерпить, щоб подібна помічниці корисливо заволоділа серцем її милого синочка. Ненька свято вірить у кохання. Напевне, тому й не може відпустити те єдине почуття, яке тримає в серці до свого першого чоловіка.  

- Я не дозволю, щоб пройдисвітка з широкої дороги розкривала свого широкого рота на чужий широкий шматок, - заїдає нижню губу. Наведені аргументи подіяли магнетично і я з полегшенням видихаю, а вона продовжує думати вголос. – Якби була хороша дівчина – я тільки «за», нехай одружується, робить, що душі заманеться. Головне – почуття, стосунки!

Яка поетична нота, аж сльоза виступає.

-Ти поїдеш зі мною? –  перепитую тихим благальним голосом.

-Звичайно, ваша мама своїх дітей  не полишить ніколи! – звучить кімнатою, немов смертний вирок  горе-суперниці. – Тільки Алекса підготую спершу. Яке там море? Середземне?

-Чорне. Стривай, ти що,  потягнеш кхм.. слідом?

- Наївна простота, - сплескує матір долонями, театрально закочуючи очі. – Хто ж таких чоловіків залишає без нагляду? Не встигну виїхати за ворота, намалюється не одна, а цілих п’ять таких  Альбін. Ти знаєш, хто він?

 На язиці крутиться «нахлібник» та я коректно мовчу, знизивши плечима.

-Отож бо й воно, - сміється мама. – Нічого, на відпочинку познайомитесь. У нас все серйозно, - і в якості підтвердження хизується золотим перснем на безіменному пальці.

Якби не Маринка на руках, гепнулась додолу. Коли встиг так оперативно обкрутити довірливу жінку? Я починаю ненавидіти цього тренованого  самця з тілом Аполлона та обличчям голлівудської кінозірки.

Мій внутрішній голос кричить: «Не ображайся, матусю, але  дядечка Алекса  в ролі татка не прийму. А дівчинка я доросла, тож боротимусь з твоїм неземним коханням  по-дорослому»!