ГЛАВА 5

ВІКТОРІЯ

Проводжу рукою по холодному ліжку. Немає. Єгор вже на роботі, у нього зранку складне судове засідання, до якого готувався кілька днів.  Маринка мирно спить в ліжечку, усміхаючись крізь сон. Вона у нас тихенька, спокійна дитина. Навіть не знаю, в кого вдалася. Важко уявити, що незабаром другий малюк спатиме поруч. Розпливаюсь в щасливій посмішці з інтриги, хто народиться.

Скрип вхідних дверей змушує  насторожитись. Впевнена, що коханий в суді, але замок відкривають рідним ключем. Мов ошпарена,  підриваюсь з постелі та щодуху біжу  в  коридор.

-Що сталось? – стривожено запитую, вдивляючись в спокійне обличчя Гравського. – Ти ж повинен  взяти участь в судових дебатах?

Всміхається у відповідь та трепетно кидає в обійми, цілує маківку, а я  тягнусь до коханих вуст, щоб вкрив їх своїм теплом. Мені здається, я з кожним днем все більше і більше закохуюсь в свого неймовірного  чоловіка.

-Я вже встиг засумувати, - шепоче у вушко, нахабно ковзаючи рукою під халатик.  

-Тільки не кажи, що заради мене покинув всі справи і примчав додому.

-Люблю поєднувати приємне з корисним.

Вуста Єгора жадібно накидають на мої, я зариваюсь в його волосся, окидаю ногами талію, коли міцні чоловічі руки підіймають і відносять  у вітальню на диван.

-Вік, ти зводиш з розуму, - щирі зізнання і мій тихий стогін прорізають ножем ранкову тишу у квартирі.   

Шалена пристрасть заповнює кожний вільний міліметр між розігрітими тілами двох закоханих, які збивають в міцний клубок справжніх почуттів.

-Я кохаю тебе, - ніжно промовляє Єгор, забираючи з мого чола мокрі пасма волосся.

-І я тебе.

Решта слів не має значення,  вчорашні образи відходять на другий план, є тільки ми – втомлені солодкою знемогою, розніжені теплим промінням кохання, піднесенні бажанням.

-Картини сьогодні відправлять в галерею, - після затягнутої паузи, коли відпочиваємо в обіймах один одного, говорить чоловік. – Власник вимагає терміново привезти, якщо бажаємо зберегти за собою право оренди.

-Ти сьогодні їдеш?

-Ні! – всміхається та цілує в щоку, коли розвертаю голову на слова. – Картини відправлю, а через тиждень ми поїдемо разом. Тільки ти і я.

-А Маринка, а  мама? Альбіна врешті решт?

-Ти знову за своє, - втомлено потирає очі та встає з дивану. – Коли нарешті навчишся слухати мене?

-Слухати тебе? Та я постійно те і роблю, що виконую всі твої забаганки.

-Не перегинай палку, – голос коханого наповнюється нотками роздратування.

Відчуття таке,  наче плюнули в душу; пригорнули, обігріли, опісля розтоптали. На очі навертаються зрадниці сльози та Єгор не побачить їх. Похапцем витираю воду під очима, підриваюсь  дивану, вдягаюсь, проте не втримуюсь та кидаю на нього вкрадливий погляд. Задуманий.

-Вік, припини сердитись. Тобі не можна хвилюватись, - намагається перехопити мою долоню. – Вибач!

-Тобі не здається, що останнім часом ти занадто багато вибачаєшся?

Єгор кидає спантеличений погляд.

-Я не мав на меті тебе образити. Просто не розумію: чому вдвох не можемо  поїхати на відпочинок. За Маринкою пригляне твоя сестра. Організацією виставки займається Альбіна,  за це вона отримує гроші, до речі, дуже не погані. Тому, думаю, у нас буде достатньо часу, щоб побути разом, погуляти, насолодитись красою моря.  

-Ось вона, істина! Ми не будемо вдвох, тому що третьою намалюється ця вискочка. Вона, як присоска, прилипла – не віддереш зубами. А Карина і без того бачить нашу дочку більше ніж ти і я разом узяті.

Раптом коханий заходиться сміхом, дивиться на мене хитринкою в очах, тоді видає:

-Огороднічок ревнує?

-Припини називати Огороднічком, - завожусь з пів оберта. – Давно не школярі.

-Не буду, за однієї умови, - Він тягне мене за руку з такою силою, що втрачаю рівновагу й опиняюсь  на його колінах. – Не  буду, кохана, лише тоді, коли станеш Гравською, а до того терпи. – грубий поцілунок залишає на шиї сліди, п’янить,  викликає шквал нових бажань. Мимоволі вигинаюсь, а   Єгору більше не потрібно, бо широка долоня вже накриває трикутник між ніг.

***

Маринка завзято перебирає крихітними пальчиками іграшку, коли я заїжджаю на подвір’я батьківського дому. У мене тепер свій автомобіль -  компактна, червоненька «Шкода», яку подарував Гравський на честь народження доньки. Я полюбила її з першого погляду і нам одразу вдалось знайти спільну мову.

Зупиняюсь під кількаповерховим будинком, де пройшли мої дитячі та юнацькі роки.

Хоч Єгор наполягав на спільній відпустці і намагався  мене задобрити, та я вирішила діяти на власний розсуд і вмовити маму на поїздку.  Альбіна ще та видра з болота, в моєму стані з нею важко буде тягатись. А дівчина безсумнівно вирішила заарканити мого прокурора, тож доведеться активізувати всі сили, правдами і не правдами йти на абордаж, щоб відстояти сімейне щастя. В нерівній боротьбі без матусі не обійтись. Єгор по простоті душевній свято вірить:  Альбіна помічниця і не більше. Та ми, жінки, знаємо одна одну краще.