Глава 13

Вранці я приводжу думки до ладу, вдаю, що з Толею вчора ми не бачилися, забороняю собі взагалі про нього згадувати, щоб зайвий раз не нервувати.

З особливою ретельністю підходжу до вибору сьогоднішнього вбрання. Довго чаклую над зачіскою та макіяжем. Хочеться мати бездоганний вигляд в очах Леона. Вчорашній вечір був дуже спокійним, теплим та душевним. В один із моментів я навіть мало не наважилася сказати йому про свою вагітність, але вчасно схаменулась. У нас тільки-но почало зароджуватися тендітне порозуміння, тож потрібно ще трохи часу.

На моє розчарування в Леона на першу половину дня заплановано кілька зустрічей у місті, я сама бронювала йому столик у ресторані, але зовсім забула про це. Тому, сидячи в порожньому кабінеті при повному параді, почуваюся трохи обдуреною дружиною.

Насилу дочікуюсь обіду і спускаюся в кафетерій на першому поверсі. В обідню годину тут багато людей. Суворий дрес-код видає співробітників офісу і відрізняє їх від людей, що випадково сюди заскочили.

Я насилу знаходжу вільний столик і влаштовуюся за ним. Ніна йти зі мною відмовилася, тому обідаю в гордій самотності. Рівно дві хвилини.

— Радий нашій новій зустрічі, — у поле зору потрапляє чоловіча рука та чашка кави, яку той ставить на мій стіл. — Не проти, якщо я до тебе приєднаюся? — запитує він після того, як влаштовується за моїм столиком.

Я підіймаю погляд вище та натикаюся на знайоме обличчя.

— Ми вчора в ліфті спускалися разом, — нагадує мені незнайомець, де ми могли побачитися.

— А, точно, — натягнуто усміхаюся й поглядом втикаюся в тарілку, даючи зрозуміти, що хоч стіл один ми ділимо, але вступати з ним у розмову я не налаштована.

Але чоловік натяків не розуміє.

— Чому така вродлива жінка, як ти, працює? Тобі б зараз насолоджуватися життям, підбирати нову сукню та поспішати до салону, а не ось це все…

Я хмикаю.

— Напевно, тому що така вродлива жінка, як я, обрала кар’єру, замість того, щоб просиджувати своє життя в салонах краси, — відповідаю без краплі ввічливості в голосі. Чоловік мені зовсім не подобається.

— Або ж тому, що чоловік, який поруч із цією жінкою, її недостойний і не може фінансово забезпечити всі її бажання? — він відкидається на спинку стільця, дивиться мені просто в очі з легким глузуванням. Немов упевнений у своїй правоті.

— Ти хочеш посперечатися зі мною з цього приводу? — вигинаю брову, копіюючи його позу.

Чоловік солодко усміхається, вирішуючи, що я з ним просто фліртую. Зовсім не сприймає мої слова серйозно. Ми дивимося одне одному в очі, ніби випробовуючи та граючи в гру, хто перший відведе погляд.

— Мене, до речі, Артуром звати, — він розриває мовчання першим. Чекає, що я представлюся теж, але я не поспішаю з цим.

— У мене погана пам’ять на імена, Артуре. Тож без образ, якщо за наступної нашої зустрічі я вас не згадаю.

Він лише усміхається, помішує ложечкою цукор у каві. Я розглядаю його уважніше. Стильний костюм, дорогий годинник на зап’ясті. Сам чоловік теж гарний собою, але не мій типаж. Занадто лощений. Занадто солодкий. Занадто підозрілий.

— Як щодо того, щоб повечеряти разом після роботи? — пропонує мені.

— Після шостої я зайнята на іншій роботі, тож не вийде, — знизую плечима й підношу чашку до губ. Ця розмова починає стомлювати. Хочеться піти, але чомусь я сиджу, немов приклеєна до стільця, і слухаю чоловіка.

— Тоді в мене два варіанти: або в тебе справді дуже поганий мужик, або в тебе його немає, — він ліктями впирається в стільницю й подається вперед, свердлячи мене поглядом. В очах його — веселощі. — Іншого варіанту, чому ти стільки часу працюєш, у мене немає.

— Ні те, ні інше.

— Гаразд, імені ти свого називати не хочеш, на вечерю йти не погоджуєшся, але я обов’язково спробую щастя наступного разу. Повір, я можу зробити твоє життя розкішним, забезпечити всім. Мені шкода дівчат, які працюють із ранку до вечора. Але, на жаль, усім допомогти я не можу.

Я важко зітхаю. Такого безглуздого підкату у своєму житті ще не бачила.

— Мені ось що цікаво, Артуре, хтось із дівчат купувався на це? Мені здається, тобі варто підтягнути навички пікапа. Не варто вивалювати одразу все на голови бідних дівчат.

Артур дивно дивиться на мене. Хитає головою.

— А ти цікава. З такими ще справ не мав. Для такої, як ти, я постарався б.

Я ставлю чашку на стіл. Теж схиляюсь до нього. Дивлюсь довірливо й тихо шепочу:

— Повір, з такими, як я, взагалі краще не мати справ. Нудьга смертна. Одна робота в голові.

Він сміється. Я хочу сказати, що це був не жарт, але тут з’являється ще одна дійова особа.

— Ти вже зробила звіт, який я просив? Десять хвилин як закінчився обід, а моя помічниця замість роботи фліртує в кафетерії з мужиками, — у полі зору з’являється мій розлючений бос. Точніше, його блискуча пряжка на поясі, бо це те, що знаходиться на рівні моїх очей.

Я повільно підіймаю голову, зустрічаючись із холодним поглядом його очей. Леон явно не в настрої.