Глава 12

— Що ти тут робиш? — я накидаюся на нього з порога. — Прийшов ключі від моєї квартири повернути, які так і залишилися в тебе?

Розбіглися ми, щиро кажучи, дуже погано. Мої речі досі в його будинку, якщо він, звичайно, їх не викинув, як це зробила я. Настільки все було погано, що навіть зустрічатися віч-на-віч із ним не хотілося, не те що вимагати повернути ключі від квартири, у яку він не повинен був ніколи повернутися.

— І тобі привіт, Ксюшо, — він підіймає на мене погляд, видавлює усмішку. Очима бігає по моїй фігурі, по обличчю, розглядає мене так само, як і я його у відповідь.

Хотілося б мені, щоб дурне серце билося так само рівно, як і кілька хвилин тому. Але ні, за два місяці складно вирвати із серця людину, з якою стільки років ви були близькі та готувалися до весілля.

У нас навіть запрошення вже були розіслані, ресторан заброньовано. Тупий біль знову повернувся за згадки про це.

— Ключі, — я роблю кілька кроків до нього та виставляю долоню перед собою. Намагаюся здаватися байдужою, показати, що забула його, що зрада його та слова, кинуті наостанок, мене не ранять.

Толя підіймається зі свого місця і швидко долає між нами відстань. Нависає наді мною, заглядаючи мені у вічі. Весь його вигляд висловлює жаль та провину.

— Сонце, пробач, я був неправий. Зірвався. Чим ближче ставало до дати весілля, тим більше в мене нерви здавали.

— Стоп, — я упираюся долонею в його груди, змушую замовкнути. — Мені це вже не цікаво, зрозуміло? У мене нове життя, у тебе також. Не хочу згадувати про минуле.

— Малюк, — Толя обхоплює пальцями мою кисть. Такий звичайний дотик, ось тільки мені неприємно.

— Не називай мене так. Ти втратив це право в той момент, коли змішав мене з брудом і залишив одну відбиватися від питань близьких, чому скасували весілля. Й ось так, без дозволу, право вриватися в мою квартиру ти теж втратив.

— У тебе хтось є? — він різко перебиває мене. Риси його обличчя загострилися, погляд став колючим. — Зачіска нова, обличчя розмалювала, — підозріло дивиться на мене.

— Так. Робота, — усміхаюся я. — Влаштувалася на роботу до офісу. Тож приділяти тобі час тепер не можу. Якщо це все, Толю, то прошу віддати мені ключі та піти. Я втомилася й хочу лягти спати.

— Що це за робота така, що ти додому о дев’ятій вечора приходиш?

— Толю, ти не зрозумів? Тебе це не стосується.

Ми впиваємося одне в одного поглядами. Напруга зростає. У моїй руці починає дзвонити телефон. Ми з Толею синхронно опускаємо вниз погляди.

— Хто такий Леон і якого біса він дзвонить тобі ночами? — у його голосі прослизають ревниві нотки, які я чудово можу впізнати.

Я скидаю дзвінок і схрещую руки на грудях. З викликом дивлюся у вічі колишньому. Такий хороший день мені споганив!

— Давай нагадаю тобі все, що ти кинув мені в обличчя в останню нашу зустріч, — говорю, перш ніж він почне ставити нові запитання.

Мій голос звучить їдко, губи кривляться на зразок посмішки. Ці спогади роблять мені боляче, як і присутність самого чоловіка. На щастя, я вже можу дивитися на нього без колишнього обожнювання. Тієї сили, що він мав наді мною, більше немає.

— Я нудна дівка та зануда, яка не дає тобі розважатися з друзями, обмежує тебе у волі, у ліжку ніякої різноманітності та іскор, — монотонно перераховую я все, що він випалив під час сварки між нами. — Ти не хочеш провести з такою, як я, решту свого життя. А! І ще я товста! — не забуваю йому й це пригадати. — То навіщо ти зараз приперся сюди й поводишся, немов покаянний грішник?

— Я погарячкував, — риси його обличчя загострюються. Він ніколи не був особливо стриманою людиною. Мої слова його роздратували, але я не розумію, чого він чекав після всього, що між нами трапилося. Після того, як кинув мене практично біля вівтаря. Розтоптав мої почуття. Знецінив турботу.

У минулому я шалено не любила з ним сваритися, тому що він відразу ж заводився й неважливо хто мав рацію, а хто ні: Анатолій провину на мене скидав. Тому зараз чекаю на те саме.

— Ти погарячкував, а я нове життя почала. Без тебе. Ця розмова ні до чого. Давай, Толю, на вихід.

Я вказую йому рукою на двері. Він пропалює мене поглядом, неохоче виходить у коридор.

— Подумай, Ксюшо, ти зараз на емоціях, після важкого дня, нам добре було разом. Ми можемо повернути все назад. З чистого аркуша життя розпочати. Мені без тебе справді погано.

Я майже йому вірю. Майже. Якби не знала про ту двадцятирічну дівчину, з якою в нього закрутився роман одразу після нашого розставання. Цікаво, куди вона поділася? Кинула, не витримавши його огидного характеру?

— Геть! — уже не стримуюсь, кричу я. Він лише хитає головою, вирішуючи, що це просто мої бурхливі емоції. Взуває кросівки й тягнеться за ручку вхідних дверей. — Стривай.

Він завмирає, розвертається до мене і я бачу, як на обличчі загоряється задоволена усмішка.

— Ключі, Толю, — нагадую йому. Він злиться. Вирішив, мабуть, що я передумала й попрошу залишитися.

Лізе в кишеню джинсів і дістає зв’язку ключів. З дзвоном кидає на полицю.