Глава 11

Я максимально відтягую той момент, коли з двома виделками увійду до нашого кабінету. Звинувачую себе за імпульсивний вчинок, але що зроблено, те зроблено.

— В офісі так тихо після шостої, щоправда, коли йшла, то помітила, що бухгалтерія досі працює, — штовхаю двері й кажу дурість, яка першою спадає на думку.

— Дівчатка завжди затримуються допізна, коли готують звіти. Але компанія оплачує їхній додатковий час. Я ціную хороші кадри й без жалю позбуваюся тих, хто не приносить користі.

При останніх словах він так на мене подивився, що мені здалося, натякав саме на мене.

— О, ти вже накрив на стіл, — нервово усміхаюся, зупиняючись перед низьким столиком біля дивана, де Леон розклав бокси з їжею.

— Припини так нервувати й сядь уже, — він забирає в мене виделки й встромляє в салат.

— Так помітно, що я нервую? — впоравшись з емоціями, питаю я.

Влаштовуюсь на дивані якомога далі від Вересова. Почуваюся шалено незручно. Про що нам говорити? Він поводиться як начальник. Може, сказати, що вагітна? Ну ні, точно не найкращий момент.

Леон ігнорує моє питання, уся його увага зосереджена на їжі. Він їсть швидко, наче поспішає кудись.

— Треба включити до твоїх обов’язків, щоб ти стежила за моїм харчуванням, — раптом каже він. — Я від ранку нічого не їв, лише кілька чашок кави випив. Дізнався б мій лікар — призначив би мені няньку.

— Ти хворий?

Він завмирає з виделкою біля рота.

— Ні, — каже, хмурячись, наче згадав щось погане. — Колись хворів, давно, тож кожні пів року намагаюся показатися лікареві, щоб уникнути повторення.

— Ясно, — я опускаю погляд на їжу. Колупаю салат, розмова між нами не йде.

— Я, до речі, шукав тебе. Ну, після тієї ночі, — після тривалої паузи раптово каже Леон.

Я різко повертаю до нього голову, мій погляд випромінює здивування та недовіру.

— Я прокинувся рано й піднявся на дах, щоб у басейні поплавати, а коли повернувся, ти боягузливо втекла, — криво усміхається він. В очах його спалахує вогник, він дивиться на мене з цікавістю.

Уперше ми безпосередньо торкаємось теми тієї ночі.

— О, — я відкриваю рота, хапаючи повітря. Господи, якою дурною я була, навіть зізнатися соромно. — Я… я вирішила, що ти вже пішов, залишивши мене в номері одну. Тому швидко зібралася, викликала таксі та поїхала додому. Не знала, що ти… що ти планував повернутись.

— Я не планував, я повернувся, — сміється він. — І коли пізніше мені з відділу кадрів надіслали резюме всіх претенденток на посаду моєї помічниці, я не повірив своїм очам, коли побачив твою анкету. Не був певен, що на фото саме ти, а не схожа на тебе дівчина, але вирішив перевірити. Не вірив ніколи в долю, але коли побачив тебе у своєму кабінеті, подумав, що це саме вона.

Я нервово засміялася. Господи, який жах. Він у долю вірить, а насправді це все Ірка. Дізналася про співбесіду та відправила мене туди. Ох, знав би він про мої спроби пробратися до нього та розповісти про чудову новину.

— Так, і справді доля. Я теж була здивована, — брешу вкотре й починаю їсти швидше. Наша розмова зайшла на небезпечну доріжку, треба негайно йти додому.

Хоча не буду брехати — мені приємні слова Леона. Він не покинув мене в готелі після ночі, як я вирішила. Він повернувся.

Приховати усмішку не виходить, як не намагаюсь.

Атмосфера стає більш розслабленою. Ми говоримо про різні дрібниці, й зараз у Леоні я знову бачу того хлопця, якого зустріла в барі, а не суворого начальника. Мені навіть здається, що в якийсь момент між нами прослизають нотки флірту з обох боків.

— Стривай, до мене тільки дійшло, — я збираю порожні контейнери з-під їжі й викидаю у відро для сміття, — ти взяв мене до себе на роботу тільки тому, що ми з тобою ніч провели?

— Ну, скажімо так — ти сюди потрапила по блату, — розводить руками Леон.

— Ось так і вбивають впевненість у тому, що ти розумниця, — хитаю головою.

— Ну, твоє резюме мене теж вразило, якщо тобі легше від цього стане. Облиш це, прибиральниця все прибере, — його пальці обплітають мою кисть і ми завмираємо, дивлячись одне одному в очі.

Моїм тілом біжать мурашки. Дотик Леона пробуджує всередині мене цілу бурю. Я помічаю, як його погляд опускається на мої губи, як сіпається його кадик, коли він ковтає слину. Мені здається, що ось зараз він обов’язково мене поцілує, але наступної миті він просто відпускає мене і відступає.

— Вже пізно, — каже він і заплескує кришку ноутбука. Забирає свій портфель, піджак залишається на стільці.

— Так, — розгублено киваю, не знаючи, куди себе подіти.

— Дякую за вечерю, Ксюшо.

— Та нема за що, — знову видавлюю із себе усмішку, приховуючи за нею розчарування. Розумію, що мені дуже хотілося, щоб Леон мене поцілував.

Ми разом виходимо з кабінету та спускаємось у ліфті на мінус другий поверх. Трохи ніяково прощаємося, усе це нагадує двох несміливих підлітків. Коли обоє хочуть зробити одне одному непристойну пропозицію, але соромляться.