Глава 10

Леону моє порівняння не сподобалося. Очі його звузилися, риси обличчя загострилися. Він різко підвівся з крісла, підійшов до мене, нагнувся і глянув у вічі.

— Особиста помічниця генерального директора — це дуже відповідальна посада, Ксеніє, а не дівчинка на побігеньках. Ти володієш максимальною інформацією і про мене, і про компанію. Але якщо тебе щось не влаштовує, ти можеш забиратися звідси прямо зараз. І Волкова свого не забудь.

Він хапає зі столу комерційну пропозицію компанії Дениса, не відриваючи від мене погляду, мне її й із мстивим виразом обличчя викидає в кошик для сміття під моїм столом.

— Чудово, розповім під час зустрічі Лисиціній, як твої костюми в хімчистку здаю, — похмуро кажу я і відкриваю кришку ноутбука, яку одразу ж заплескує Вересов.

— Ти ще жодного разу цього не робила.

— Завтра п’ятниця. Час великого прання, — їдко вимовляю я.

Мій тон злить Леона ще більше. Він стискає пальці в кулаки, губи його перетворюються в тонку лінію, а в очах палає. Потім він нарешті опановує себе, розслабляє краватку на шиї.

— Не розумію, чому ми ведемо цей безглуздий діалог, ти з нею навіть не побачишся.

— Дуже на це сподіваюся, — ціджу крізь зуби, тому що Леон на зло мені це робить. Лисиціній співробітництво пропонує. Хоча…

Я нахиляюся під стіл, дістаю з відра для сміття зім’яті аркуші. Починаю розгладжувати їх.

— Що ти робиш? — невдоволено бурчить Леон.

— Хочу записати номер телефону компанії Волкова. Ми давно з ним не бачилися, може, зустрінемося, — легковажно заявляю я, ледве стримуючи усмішку.

Знаю, безглуздо з мого боку сподіватися, що насправді Леон просто мене приревнував, але, здається, справа саме в цьому.

Бо інакше я не знаю як можна пояснити той факт, що чоловік видирає з моїх рук нещасні аркуші, рве їх на кілька частин і викидає назад у відро.

— Жодних романів на робочому місці. Тут, — він показує пальцем на стіл, — ти працюєш, а не думаєш про побачення. Сходи до фінансового відділу та забери звіти за минулий квартал, якщо немає чим зайнятись.

— Слухаюсь, бос, але хочу нагадати, що Волков на вашу компанію не працює, отже, крутити роман із ним не заборонено, — говорю з напускним спокоєм і мчу до фінансового відділу.

На душі так тепло стає. Здається, наш татусь ще той власник. Навіть помічницю ні з ким ділити не хоче.

Решта дня минає спокійно, але я постійно ловлю на собі то роздратовані, то задумливі погляди Вересова. Сама ж ледве стримую усмішку. Перекладаю папери, друкую звіти, звіряюся з даними Ніни щодо зустрічей Леона. У якийсь момент я розумію, що мені навіть подобається ця робота. Ось тільки горю я зовсім іншим. Коли з дорученням заходжу в маркетинговий відділ, то застигаю серед приміщення. Атмосфера тут зовсім інша. Усі метушаться, діляться ідеями, бігають із макетами. Ось де моя стихія. Стає трохи сумно навіть.

Коли я нарешті закінчую всі його доручення, то підходжу до буфета в приймальні й дістаю із шафки кілька шоколадок. Господи, коли мине ця потреба поглинати солодке в таких кількостях? О шостій Ніна швидко збирається додому.

— В мами сьогодні день народження, — наче вибачається вона, що залишає мене тут одну з Леоном. Зазвичай Ніна йде з офісу останньою.

— Хорошого вечора тобі, — усміхаюсь їй і гадаю, чи є в неї особисте життя. Вона майже живе на роботі.

Я вирішую, що й мені час йти додому. Але моя сумочка залишилася в кабінеті, де зараз знаходиться Вересов. Тож я змушена йти туди.

— Я додому вже, робочий час закінчився, — кажу йому й хапаю шкіряний ремінець своєї сумки.

— Посидь ще п’ятнадцять хвилин, будь ласка, — вказує на стілець, не відриваючись від монітора, і я неохоче виконую його прохання.

Не зовсім розумію, чого саме чекаю, Леон захоплено вирячився в монітор, а я потай його розглядаю. Я лізу в сумочку й дістаю цукерку, шарудіння обгортки особливо голосно звучить у мертвій тиші кабінету. Вересов окидає мене примруженим поглядом. Нарешті закриває кришку ноутбука, даючи зрозуміти, що закінчив із роботою.

— Я хотів спитати, чи зможеш ти наступного тижня на три дні у відрядження зі мною поїхати.

— О, куди?

— На південь. Хочу перевірити, як іде будівництво нашого нового готелю біля моря. Заразом покажу тобі наші об’єкти. Ще там буде кілька зустрічей, мені потрібно буде, щоб ти підготувала інформацію.

— Так, звісно. Мені забронювати номер? — діловим тоном цікавлюся я й хапаюся за свій блокнот.

— Ні, ми житимемо в моїх апартаментах. Туди полетимо, назад машиною поїдемо, треба ще в одне місце заскочити.

— Це все?

— М, так. Ксюшо, не хочеш повечеряти сьогодні десь? — раптово питає він.

— Це що ж виходить, Леоне Анатолійовичу, ви збираєтеся порушити власні правила та запропонувати мені побачення? Нехай навіть не в робочий час.

— Ніяке це не побачення, — обурюється він. — Лише запрошення на вечерю. Не люблю їсти на самоті.

— Пробач, але доведеться тобі попросити когось іншого, — хитаю головою. Відмова дається мені складно, адже насправді це те, чого я хочу, але чомусь відчуваю, що рано. Гірше лише зробимо.