Глава 9

Вранці я прокидаюсь від дзвінка телефона. Сонно нишпорю рукою під подушкою. Хто взагалі в таку рань дзвонити може?

— Алло, — сонно каркаю я.

— Доброго дня, Ксенія, це з автомайстерні вас турбують. Вашу машинку ми полагодили, можете приїхати забрати сьогодні, коли буде зручно.

Я одразу оживаю. Нарешті!

— О, дякую! Ви мені лише в повідомленні скиньте адресу, будь ласка, та суму за ремонт.

— Рахунок уже сплачено, — повідомляє мені чоловік.

— Сплачено? Ким? — ставлю дурне запитання, хоча нескладно здогадатися самій. Але спросоння я надто повільно думаю.

— Паном Вересовим.

— А-а-а, добре. Буду адресу тоді чекати.

Я прощаюся і відкидаю телефон убік. І приємно, і незручно якось. Адже я в’їхала в його автомобіль, а не навпаки. Заснути вже не вдається, як не намагаюсь. У результаті я йду у ванну кімнату, приводжу себе до ладу, потім наношу мазь на шкіру. Біль трохи згас, але все одно неприємно. Скоріше б усе загоїлося. Тепер ще довго не зможу короткі спідниці одягати. А через місяць уже осінь настане…

Укладаю волосся пишною хвилею й підходжу до гардероба. Я місяць тому купила спідницю на запах. Довжиною майже до щиколоток. У ній і опіків видно не буде, і тканина не натиратиме шкіру. Нишпорю полицями та нарешті знаходжу її.

Задоволена своїм зовнішнім виглядом, я викликаю таксі. Якщо в мене сьогодні вихідний, то треба встигнути зробити максимум справ. А найголовніше — у мене сьогодні семінар, який я веду. О першій годині дня. Добре, що онлайн. Мушу встигнути й машину до цього часу забрати, і за покупками заїхати.

Уже на шляху до сервісу я згадую про вчорашнє прохання Леона. Огидно. Закінчуєш із відзнакою кілька престижних університетів, працюєш, як проклята, а до тебе все одно не ставляться серйозно. Для чоловіків ти всього лише гарна лялька, вони не вважають тебе рівними у веденні бізнесу.

— Приїхали, — до мене обертається водій, і я розумію, що занадто глибоко занурилася у свої думки, бо ми вже кілька хвилин стоїмо перед будівлею автомайстерні.

— Дякую, — я розраховуюсь за поїздку і йду забирати свою ластівку, на якій тепер ні подряпини немає.

Далі день минає так само, як і всі місяці до того моменту, коли я зустріла Леона. Спокійно. Без ексцесів. Без будь-яких неприємностей для мене.

І тільки надвечір мій дорогий начальник, мабуть, згадує, що в його кабінеті чогось не вистачає. Точніше когось. Тому що мені на телефон надходить повідомлення:

«Вітаннячко. Як ти?»

Я хапаюся за телефон відразу ж, кілька разів пишу уїдливі відповіді, потім стираю, у результаті відправляю коротке та змістовне:

«Завтра буду. Дякую за машину. Гроші поверну».

Леон, мабуть, розраховував на якусь іншу відповідь. Більш розгорнуту та менш агресивну. З подяками та довгою розповіддю, який він класний. Бо замість того, щоб, як це було б доречно, просто попрощатися, бере і дзвонить мені.

****

Варто мені увійти до приймальні Леона, як Ніна мене відразу ж попереджає:

— Він сьогодні не в настрої. Тож обережно з ним.

— А він колись буває в настрої? — хмикаю я і ставлю перед нею стаканчик із карамельним лате. — Спробуй, кавоварка не зробить такого, як хлопець із кав’ярні, — підморгую їй.

— Дякую, Ксеніє, — губи дівчини розтягуються в несміливій усмішці. — Як твої ноги?

Вона опускає погляд униз, але на мені довга спідниця й розгледіти щось неможливо.

— Трохи краще. Думаю, ще кілька днів, і більша частина шкіри майже загоїться. Але процес прийняття душу тепер для мене неначе пекло, — морщусь, згадуючи біль від того, як тепла вода потрапляє на шкіру.

Ніна співчутливо хитає головою, потім каже:

— Передай це Леонові, будь ласка.

Вона дістає з нижньої скриньки документи й простягає їх мені. Погляд чіпляється за знайому назву рекламної агенції.

— Що це? — я гортаю сторінки з комерційними пропозиціями.

— Усі питання до нашого боса. Я лише виконавець, — Ніна смішно кривиться й киває в бік його кабінету.

— Він там, до речі, із самого ранку вже кілька разів про тебе питав.

Я важко зітхаю й закочую очі. Потім дивлюся на годинник і зауважую:

— Щось він зарано.

— Сама здивована, зазвичай раніше дев’ятої-десятої ранку в офісі взагалі не буває, — Ніна повертається за монітор, даючи зрозуміти, що більше зі мною їй розмовляти нема коли.

Я розправляю плечі та штовхаю двері кабінету Леона без стуку. Бо, як-не-як, там і моє законне робоче місце.

— Доброго ранку! — бадьоро вимовляю і, виляючи стегнами, прямую до свого столу. Кладу сумочку на крісло й помічаю, як Леон із незадоволеним виглядом спостерігає за кожним моїм рухом.

— Чому ти вчора слухавку не брала? — його голос звучить звинувачувально. Наче ми були парою і я ігнорувала його дзвінки та повідомлення кілька днів поспіль.