Глава 8

Я знаходжу Вересова у вестибюлі біля реєстраційної стійки. Весь схвильований, волосся скуйовджене. Окидає мене пильним поглядом, затримавшись на моїх постраждалих ногах.

Як виявляється, мої рахунки за послуги клініки вже оплачені.

— Коштом фірми, — невинно усміхається мені чоловік. — Адже медстраховка включена, пам’ятаєш? Тим паче ти отримала травму на робочому місці.

Я не сперечаюся з ним. Чесно кажучи, сил немає. Хочеться лише одного — швидше дістатися додому. І щоб шкіра перестала пекти.

— Дякую за допомогу, Леоне. Я ж можу додому поїхати? Не думаю, що з мене сьогодні ще буде якась поміч.

Я уникаю його прямого погляду, бо мені соромно перед ним. Проявила себе в його очах повною незграбою, ще й розплакалася.

— Я тебе відвезу. І це не обговорюється, — з натиском каже він, помітивши, що я збираюся сперечатися з ним. — І завтра візьми вихідний, добре?

— Дякую, — киваю йому і йду до виходу.

Леон відчиняє мені дверцята машини, я сідаю на переднє сидіння. Спостерігаю за тим, як він обходить попереду позашляховик, щоб зайняти місце водія, і ловлю себе на тому, що милуюсь ним. У душі розливається тепло від його хвилювання за мене та турботу.

— Де рецепт? Заїдемо дорогою в аптеку, — питає він, плескаючи дверцятами автомобіля.

— Зараз, — я відкриваю сумочку, дістаю аркуш і простягаю його Вересову.

— І це все? — хмуриться він, дивлячись на клаптик паперу. — Одне найменування?

— Я не хвора, у мене лише опік, — розводжу руками та пояснюю йому. — Потрібен просто час, і не забувати використовувати мазь, щоб усе швидше загоїлося.

— Гаразд, але якщо тобі стане гірше, я подам на клініку до суду, — рішуче заявляє він і різкими рухами тягне пасок безпеки та застібає його.

Я відразу розумію, що він не жартує.

— Ти занадто прискіпливий, — виривається з мого рота.

Один вбивчий погляд з боку Леона, й до кінця поїздки більше не наважуюся сказати ще хоч слово.

Коли Леон зупиняється в моєму дворі, а я тягнуся до дверцят, він хапає мене за руку, зупиняючи. Його шкіра тепла, пальці довгі, гарні. Не можу відірвати погляду від його долоні на моїй руці.

— Зачекай, Ксеніє, — його голос звучить спокійно, зважено. Його рука зісковзує з моєї й всередині мене прокидається відчуття розчарування.

— Так? — дивлюся на нього з подивом.

У мене відчуття, ніби він збирається сказати мені дещо важливе. Стає бентежно. Мова буде йти про нас?

— Хотів дещо попросити в тебе, — він промовляє слова повільно, наче роздумує, варто казати мені чи ні.

— Кажи, — не витримую мовчазної паузи. Повітря навколо нас почало електризуватися, я помічаю, що Леон якось дивно на мене поглядає.

— В понеділок у мене важлива зустріч. Ти підеш зі мною, — нарешті видає він. Мені доводиться зібрати всі свої сили, щоб не виказати свого розчарування. Я сподівалася на запрошення на вечерю.

— Я працюю на тебе, у мої зобов'язання входить ходити з тобою на зустрічі.

— Так, але я хотів попросити тебе одягнути коротку сукню, але ти обпекла ноги, тож не могла б ти знайти штани з високою посадкою, топ, щоб підкреслити… хм… щоб підкреслити твою жіночність, і поверх топу піджак.

— Це дуже дивне прохання. Ти всім своїм помічницям роздавав поради щодо вбрання?

— Ти не зрозуміла. Ти будеш відвертати увагу. Розстібнеш там ґудзик, наприклад, потім тобі душно стане й ти знімеш піджак. Будеш попивати сік із соломинки, усміхатися і вдавати, що дуже уважно слухаєш нашу розмову. Одяг можеш купити коштом компанії.

— Ти зараз просиш мене звабити твого потенційного клієнта? Чи партнера, інвестора, з ким ти там зустрічаєшся? — обурююся я від такої пропозиції.

— Я тебе прошу всього лише посидіти поруч, — він починає дратуватися.

— Ну, якщо це наказ начальства, то звичайно, я посиджу поруч із тобою, — гордо задираю підборіддя і намагаюся не виказати свого розчарування. — Якщо це все, то я піду. Дякую, що підвіз.

Я практично вискакую з машини, забувши й про біль, і про свою вагітність. За спиною плескають дверцята, чутно швидкі кроки чоловіка. Леон наздоганяє мене в декілька кроків.

— Та стій же, Ксеніє, — кличе мене Леон, але я у відповідь прискорюю крок. До дверей залишаються якісь жалюгідні кілька метрів, коли чоловік хапає мене за руку й різко розвертає до себе.

Він напружено вдивляється в моє обличчя. Нервово проводить п’ятірнею по волоссю.

— Послухай, ти не так зрозуміла. Це проста тактика ведення переговорів. Потрібно, щоб щось відвертало увагу, щоб співрозмовник втратив суть розмови, щось повз вуха пропустив, поки буде витріщатися на тебе й думати, як би запросити після зустрічі на вечерю за моєю спиною.

— Все одно звучить, як сам знаєш що, — з осудом дивлюся на нього.

Він тяжко видихає, заплющує очі, потім уже спокійніше каже:

— За місяць у місті відбудеться інвестиційний форум. Я хочу, щоб офіційно ми стали мережею готелів, які приймають гостей.