Глава 7

Весь день ми з Ніною розгрібаємо пошту та звіряємо розклад Вересова. Насправді я навіть починаю сумувати за роботою в офісі. Останній рік я працюю з дому, тож виходжу кудись нечасто, бачусь із людьми — теж. Усе моє спілкування відбувається через засоби комунікації. З реального — Ірка та батьки. Усі мої вбрання так і висять у шафі з бирками, нове взуття — неношене, на полиці в гардеробній. Ось вам і мінуси роботи вдома.

— Ця вертихвістка всю систему мені збила. Призначила зустрічі, які відбуваються у різних частинах міста, одна за одною. Наче в Леона Анатолійовича є здібності до телепортації, — обурюється Ніна й зі злістю закриває кришку ноутбука. — Так, мені терміново треба випити кави.

Ніна впирається ліктями в стіл і пальцями розтирає скроні.

— Нумо я спущуся вниз, — пропоную їй.

— Навіщо спускатися, якщо в нас кавоварка стоїть, — киває в бік, де в кутку розташований невисокий буфет із кавоваркою та всякими солодощами в ящиках.

— Точно.

Я ще не до кінця освоїлася в офісі, усе ж таки минуло всього два дні. Леона, до речі, ще сьогодні не бачила. У нього о десятій була призначена зустріч із рекламним відділом і Ніна сказала, що після неї нам краще мовчати й не потрапляти йому на очі. Я її страху перед шефом не поділяю.

— Тобі з цукром? — я заправляю капсулу й підставляю чашку під тонкий струмок ароматної кави, яку мені тепер не можна.

— Так, дві ложечки, будь ласка. Нам доведеться повністю перекроїти весь розклад на два місяці вперед і обдзвонити всіх для узгодження часу та дати.

— Тепер ясно, за що ту пані звільнив Леон, — хмикаю я.

— О, він її не звільняв. Вона повернулася у відділ договорів. Це мене він звільнив і повернув за тиждень.

— О, — усе, що можу вимовити. Ніна так легковажно сказала про звільнення, наче це дрібниця якась.

Я додаю в каву цукор, собі ж заварюю чай і дістаю із шафки шоколадні цукерки. Ніколи особливо не скаржилася на тяжіння до солодощів, але останній тиждень не можу від них відірватися. Це все малюк. Ласун малесенький.

— Ніно, подзвони до відділу кадрів, нехай підготують накази про звільнення всього рекламного відділу! Бездарі! Усіх звільнити, до одного! — до кабінету вихором залітає Леон, розлючений, наче сам Диявол.

Він із силою кидає теку з документами на стіл Ніни, й білі аркуші розлітаються на всі боки. Я застигаю посеред кабінету з двома чашками в руках, не знаючи, куди себе подіти. Мабуть, тепер настанови Ніни не здаються мені такими безглуздими.

Я розвертаюсь назад до буфета, але мене підводять кляті підбори. Нога підвертається, і я починаю втрачати рівновагу.

А далі все наче в тумані.

Чашки злітають із блюдечок і летять униз. Гарячий напій обпалює ноги і я скрикую від болю. До мене підбігає Леон, його міцні руки обплітають мою талію, допомагаючи повернути рівновагу. З моїх очей бризкають сльози, шкіру шалено пече. Вона червоніє просто на очах.

— Ніно, бігом до медпункту! — гаркає суворим басом Вересов, і секретарка зривається з місця. — Господи, Ксюшо, ну що ж ти така бідова, га?

Він допомагає мені дістатися крісла, я вже плачу, не можу стримати сліз. Леон знімає із себе ідеально випрасуваний піджак і намагається стерти залишки кави з моїх ніг.

— Господи, ти ще гірше робиш! Не чіпай мене, будь ласка, — відштовхую його від себе, й Леон застигає біля мене. У його погляді відбивається повна розгубленість та безпорадність. Він тяжко дихає і просто спостерігає за тим, як я тихенько плачу.

— Ось, спрей є, але він прострочений, — захекана Ніна простягає йому балончик. Якщо в когось є здібності до телепортування, то точно в неї.

Леон нарешті приходить до тями, хапає спрей, знімає кришку. Із сумнівом дивиться на нього.

— Термін придатності місяць тому вийшов. Дідько. Давай зараз обробимо опік ним — не можна гаяти часу — і я відвезу тебе до лікарні.

— Не думаю, що все настільки погано, щоб їхати до лікарні.

— Не сперечайся зі мною, добре? — тисне на мене голосом.

Він присідає навпочіпки біля моїх ніг, обережно торкається щиколотки. Я затримую дихання, коли холодний спрей потрапляє на шкіру. Біль нікуди не зникає. Я вже не стримую схлипи, реву від душі, причому не знаю, від чого більше: від того болю, який відчуваю, чи від приниження перед Леоном. Бо як тільки він опиняється поруч, я вічно роблю щось не те. І в його очах замість гарної, успішної та розумної дівчини, я виглядаю незграбою.

Я привертаю надто багато уваги. Коли ми з Леоном квапливо прямуємо до ліфтів, весь офіс витріщається спочатку на моє заплакане обличчя, потім на ноги. А потім уже лякливо на самого Вересова, наче це він мене скалічив.

Леон відчиняє дверцята свого автомобіля — не того, до речі, який я вчора побила — і допомагає мені влаштуватися на переднє сидіння. Він відсуває його трохи назад, щоб для моїх ніг було більше простору, а потім дбайливо застібає на мені пасок безпеки.

— Потерпи трохи, тут зовсім поряд є клініка, — він кладе мені руку на плече та зазирає в очі. Я киваю та відвертаюся.

Вересов обходить автомобіль і влаштовується на місці водія. Машина зривається з місця та швидко виїжджає на вулицю. Я вже не стримуюсь, плачу від душі, відвернувшись до вікна.