Глава 6

Секретарка проводжає нас дивним поглядом, коли ми входимо до кабінету Леона. Відучора тут відбулися зміни. Робочий стіл Вересова змінив своє місце розташування, а поруч стоїть ще один.

— Це твоє робоче місце, — вказує на білий стіл зі скляним покриттям.

У мене сіпнулося око від його слів.

— Я що, працюватиму прямо тут?

На близьке сусідство з Леоном я якось не розраховувала. Сидіти цілий день поряд із ним, коли пам’ятаєш смак його поцілунків та ніжність рук, те ще випробування.

— Так. Я не збираюся кожні п’ять хвилин хапатися за телефон, тому що мені від тебе щось треба.

— Але… хіба твоя колишня помічниця не займала місце в приймальні поряд із секретарем?

Присягаюсь, цей стіл ще вчора я бачила саме там.

— Так. Саме через це її було звільнено. Занадто повільно бігала з кабінету до кабінету і брала слухавку, коли я дзвонив.

Я дивлюся на нього й намагаюся зрозуміти, серйозно він зараз чи жартує.

— Я не думаю, що ми спрацюємось, перебуваючи в одному кабінеті. У тебе ідеальна чистота, я ж люблю творчий безлад, — обводжу рукою простір навколо.

— Доведеться підлаштовуватися під мене. Отже, часу на балаканину більше немає, візьми блокнот і запиши все, що я говоритиму.

Я не сперечаюся з ним. Не в тій я зараз ситуації. Пів години тому я побила його дорогуще авто, і те, що я вагітна від нього, мене б не виправдало, якби він виставив мені рахунок за ремонт.

Я підходжу до свого нового робочого місця, відчиняю нижній ящик, де на мене чекає нова порція канцелярії, беру ручку і блокнот. Сідаю в крісло, перевіряю його на м’якість. Леон спостерігає мої дії, у погляді читається нетерпіння.

— Щоп’ятниці після робочого дня ти забираєш мої костюми й відвозиш у хімчистку. Візитку компанії, послугами якої я користуюся, візьмеш у Ніни. Одяг знаходиться тут.

Він відчиняє двері, які я до цього не помітила, я подаюся вперед, щоб розгледіти приховане приміщення.

— У понеділок зранку ти забираєш їх із хімчистки та повертаєш на місце.

— Не так я уявляла собі роботу особистого помічника генерального директора компанії, — бурчу під ніс, але, звичайно ж, у татуся моєї дитини чудовий слух. Він кидає на мене невдоволений погляд і продовжує:

— Ви з Ніною маєте постійно узгоджувати мій графік. На всі зустрічі, що проходять поза стінами офісу, заздалегідь повинен бути зарезервований столик у ресторані. Якщо зустріч проходить у першій половині дня, то вибери ресторан поряд із набережною, я живу в тому районі. Якщо в другій половині — недалеко від офісу. Не люблю мотатися туди-сюди.

— Чи є переваги в ресторанах? — уточнюю в нього та беру до рук ручку.

— Ніна в курсі, у неї спитаєш.

Чудово, навіщо йому взагалі помічниця, якщо в нього є диво-Ніна?

— Наприкінці дня всі документи, які підлягають відправленню, ти віддаєш Ніні, вона сама передасть їх кур’єру. Конфіденційну та важливу документацію возитимеш особисто ти. Втратиш щось — тебе одразу ж звільнено. Можеш навіть не повертатися до офісу.

— А ти суворий бос, — виривається з мене. Коли я нервую, то дуже недоречно жартую.

— Більше поваги, будь ласка, до моєї персони.

Я скривилася. Таке відчуття, що мій Леон із бару й ця людина — абсолютно різні люди.

— Мені треба йти, Ніна передасть тобі деякі справи, після звільнення попередньої помічниці вона тимчасово взяла на себе всі її функції.

— Добре.

Леон складає документи в шкіряний портфель та залишає кабінет. Я важко зітхаю й обводжу простір уважним поглядом. Коли прийшла сюди вперше на так звану співбесіду, то настільки нервувала, що не звернула жодної уваги на дрібниці.

Уздовж однієї зі стін розташований стелаж із колекцією макетів вітрильників. Я згадую, що в журналі йшлося про те, що він займається вітрильним спортом. Підводжуся зі свого місця й підходжу до вікна. Краєвид звідси відкривається нереальний. На заході сонця тут по-особливому має бути красиво. Хотілося б мені жити у квартирі, де з панорамних вікон був би такий же краєвид.

Я досліджую кабінет замість того, щоб піти до Ніни та почати працювати. Завмираю перед колекцією вітрильників. Ледве торкаючись, проводжу по одному з них пальцями. Заворожує. Виглядає як справжній. Скоріше за все, ручна робота.

— Так, і мало не забув…

Я сіпаюся з переляку, коли двері відчиняються й за спиною з’являється Леон. У мене відчуття, ніби він застав мене за чимось кримінальним.

Я різко повертаюся до нього й не знаю, як так сталося, але я зачепила один із корабликів на полиці й той полетів на підлогу.

У тиші чітко чути звук його падіння. Щогла з вітрилами відлітають від корпусу. У кабінеті настає абсолютна тиша.

Мої очі розширюються від переляку. Я прочищаю горло та підіймаю винуватий погляд на чоловіка. Він, здається, ледве стримує свій гнів.

Здається, мене звільнять у перший же робочий день.