Глава 5

Я зручніше влаштовуюсь у своєму новому позашляховику. Зосереджуюсь. Я пів року вчилася водити, хоч права в мене давно були. Але я приїхала із села, де десять вулиць та жодного світлофора. Там же й навчалася в автошколі, тож міський трафік мене лякає.

Довелося за кілька місяців до покупки машини брати уроки в приватного інструктора, але це все одно не до кінця вселило впевненість у собі.

Вранці я прокинулася напрочуд бадьорою. Жодної сонливості, ніяких лінощів. Вискочила кулею з ліжка й побігла в душ. Мене розривало від думки, що весь день я проведу з Леоном. Попри те, що він дратує мене до чортиків, я відчуваю до нього зацікавленість, тяжіння та симпатію. Чи може це дитина всередині визнала свого батька й гормони змушують мене відчувати все це до Вересова?

Нарешті світлофор спалахує зеленим і я вдавлюю в підлогу педаль газу. Вчора мені виписали перепустку та зареєстрували на моє ім’я місце на підземній стоянці. Сервіс для співробітників Вересова, звісно, відмінний. Навіть обіди безплатні є.

Я об’їжджаю будівлю та спускаюся вниз на стоянку. Повільно їду між рядами автомобілів, намагаюся знайти місце сто двадцять три. Воно виявляється затиснуте між двома автомобілями: електромобілем та потужним величезним позашляховиком. Мій на його тлі здається малюком.

Я гальмую й намагаюся зрозуміти, як мені втиснутись у вузький простір. Задом чи передом? Вирішую, що передом впораюся краще. Повертаю кермо, але нічого не виходить. Занадто мало місця для маневру.

Я кручу головою на всі боки, може, попросити когось із чоловіків, у них усе ж таки досвіду більше, але простір порожній. Жодної живої душі, зате цілий автомобільний парк.

Я роблю ще один глибокий вдих. Я впораюся. Здаю потихеньку назад, знову вперед, і знову назад, кручу кермом, у салоні мертва тиша. Взагалі не розумію, як можна їздити з музикою, я, наприклад, відразу відволікаюся, гублюся й не розумію, що відбувається на дорозі.

Востаннє здаю назад, ось зараз машина точно повинна увійти в паркувальне місце, але мене лякає телефон, що задзвонив. Мелодія розрізає тишу, я сіпаюся, плутаю педалі й… Звук удару пролунав на всю стоянку, мене затрясло. Господи, я врізалася в чиюсь машину!

Я глушу двигун. Тремтячими руками відстібаю ремінь безпеки, тягнуся до дверцят і на негнучких ногах залишаю салон. Серце б’ється, немов божевільне. Чудовий початок дня.

Я обходжу машину й заплющую очі. Господи, нехай це буде просто сон.

Подряпиною тут не обійшлося. Ще й пощастило врізатися в автомобіль дорогої марки, весь бампер зім’яло. Та я за рік не зароблю на його ремонт.

Я озираюся на всі боки. Нікого немає. У голову закралася жахлива думка втекти. Вдати, що мене тут не було, зникнути й більше не з’являтися в цьому районі міста. Але сумління не дає так вчинити. Тому я повертаюся в салон свого автомобіля і з першого разу прослизаю між двох машин на своє паркувальне місце.

Чудово. Так би раніше. А тепер що?

Вирішую, що варто зачекати на господаря авто. Не буде ж він до ночі в будівлі? Дивлюся на годинник і розумію, що запізнююся. Леон мене звільнить першого ж робочого дня. Але, якщо чесно, мене це зараз цікавить найменше.

Я тягнуся до заднього сидіння та хапаю сумочку. Знаходжу всередині візитку, яку вчора взяла в офісі Леона. Набираю номер телефону його приймальні й через два довгих гудки хтось бере слухавку.

— Алло, це секретарка Вересова? — випереджаю дівчину.

— Так.

— Це… це його нова помічниця. Ксенія. Можете, будь ласка, передати Леону, що я сьогодні, мабуть, не прийду. Або спізнюся. Дуже. У мене ще немає його номера.

— Так, він…

— Що значить не прийдеш? — чується розлючений голос чоловіка в слухавці. Він що, все чув і вирвав із рук секретарки телефон?

Я відсуваю мобільний від вуха, кидаю погляд на монітор автомобіля та розумію, що дев’ятої ранку ще немає. Якось рано в офісі з’явився.

— Я відшив чудового кандидата на посаду помічниці заради тебе, а ти першого ж дня вирішила злитися? — його голос просякнутий люттю.

— Ні, я… — роблю глибокий вдих. Як зізнатися, що я на рівному місці потрапила в аварію?

— Що ти?

Я тільки зараз помічаю, що він пропустив офіціоз і перейшов на «ти».

— Я паркувалася внизу, не могла втиснутися між двома автомобілями й випадково в’їхала в бампер машини, яка була ззаду. Тепер сиджу, чекаю на її власника. Боюся, це надовго, — кажу приречено.

Чую глибокий вдих і гарчання.

— Яке місце? — після довгого мовчання питає Леон роздратовано.

— Що?

— Яке місце для паркування в тієї машини, у яку ти врізалася? Та частина стоянки повністю належить моїй компанії, можна дізнатися за номером, чия машина. Немає сенсу чекати, поки хтось прийде. Це може статися пізно ввечері.

— Зараз подивлюся, — я виходжу з машини, підіймаю голову вгору, де на прапорцях видно номери місць для паркування. — Двохсоте.

— Чорна автівка з номерами тридцять сім сімдесят сім?

— Ага. Саме вона.