Глава 3

Він пробігся поглядом по моїй анкеті, зробив декілька уточнень, потім почав засипати мене питаннями, на які я відповідала в’яло та без ентузіазму. Адже моя ціль була побачитися з Вересовим, а не влаштуватися працювати в його компанію. Робота, на щастя, у мене є і приносить хороший заробіток.

— Що ж, ми добре вивчимо всіх претенденток та зателефонуємо вам, Ксеніє Віталіївно, — каже директор відділу кадрів та знімає окуляри, таким чином дає зрозуміти, що співбесіда закінчена і я вільна.

— Дякую, — я підіймаюся зі свого місця, розумію, що ніхто мені не зателефонує, та я й не чекаю. Йду коридором до виходу й завмираю. На думку спадає божевільна ідея.

Я знаю, де знаходиться кабінет Леона. Тож можна прямо зараз піти туди й почекати, поки секретарка вийде — не буде ж вона сидіти на робочому місці весь день? — та спробувати прорватися до Вересова.

Почуваюся тією самою дівчиною, що бігає за хлопцем. Жах. Й у всьому цьому винна Ірина.

Я намагаюся ступати коридором так, щоб мої підбори не стукали по підлозі. Зазираю в приймальню й розчаровуюся: за столом секретарки сидить дівчина. Але зовсім інша.

Довге волосся заплетене в косу. Ґудзики на блузці застібнуті під саме горло. На обличчі жодного макіяжу, лише вії підфарбовані. На носі окуляри в товстій модній оправі. Вона щось швидко друкує в комп’ютері, звіряється з записами в блокноті. А потім, наче відчула, що хтось за нею спостерігає, підіймає погляд і дивиться прямо на мене.

Вираз її обличчя ні краплі не змінився, такий же зосереджений та серйозний.

— Якщо ви до Вересова, то можете видихнути, він буде лише після обіду. І так, він усе ще такий же злий і звільняє всіх наліво та направо, тож якщо у вас нічого важливого, то краще не трапляйтесь йому на очі.

Мої брови повзуть угору. Леон мені завжди уявлявся доброю людиною й хорошим начальником. Ми точно про одного й того ж Леона ведемо розмову?

— Дякую за пораду, і справді — зайду пізніше, — вимучено усміхаюся я й розумію, що все: це була моя остання спроба зустрітися з ним. Ірині більше не вмовити мене на жодні авантюри. Принижуватися більше я не збираюся, у мене своїх справ купа.

Коли добираюся додому, розумію, що настрою зовсім немає. Я вмикаю комп'ютер та перевіряю пошту. Сьогодні потрібно зробити кілька рекламних акцій та відправити звіти по компаніях, де скінчилися бюджети. Робота таргетолога мені подобається насамперед тому, що я можу сама планувати свій день. Ось як сьогодні, наприклад. Ще мені терміново потрібно підготуватися до семінару з таргетованої реклами, який я проводитиму за чотири дні. Справ купа, а я вештаюся бізнес-центром у пошуках татуся моєї дитинки.

Я притуляю долоні до живота. Чотири тижні. Не віриться. Ще трішки — і я зможу побачити чорно-білий знімок свого янголяти.

Від роботи мене відриває дзвінок. На екрані висвічується незнайомий номер.

— Так? — приймаю виклик та притискаю телефон до вуха.

— Ксенія Віталіївна? — звертається до мене жіночий голос.

— Так, це я.

— Вас турбують із компанії «Constanta Hotel Group», сьогодні ви проходили в нас співбесіду й ми хотіли б запросити вас на зустріч із нашим генеральним директором Леоном Анатолійовичем, остаточне рішення буде за ним.

— Це… неочікувано. Дякую, — ледве видавлюю із себе від хвилювання та відчуваю, як мені раптово стало жарко.

— Чекаємо на вас завтра о третій годині. На все добре.

— Дякую, — розгублено повторюю ще раз, бо тепер точно впевнена, що зустріч із Леоном відбудеться.

***

Я запізнююся, чого зазвичай зі мною не буває. Але вся справа в автомобільній аварії, через яку перекрили проспект і по всьому району почалися скажені затори.

Ще й, як на зло, на стоянці біля бізнес-центру жодного вільного місця для відвідувачів.

Машину я купила всього три місяці тому й досі не почуваюся впевнено за кермом. Ледве втискаюся між двома припаркованими автомобілями, вся аж покриваюся потом. Потім хапаю сумочку, у якій довідка від лікаря про мою вагітність, де вказаний термін, та поспішаю до будівлі.

Це якесь знущання, чесне слово! Бо втретє все по колу: охорона, блискучий ліфт, хол компанії, де мені усміхається адміністраторка. Здається, цього разу вона мене таки впізнала.

Я ігнорую її бажання допомогти мені, та мчу до кабінету Вересова.

— Леон у себе? — схвильовано питаю секретарку, зупиняюся посеред приймальні та тягну внизу спідницю, що задерлася.

Секретарка підіймає на мене невдоволений погляд.

— Ви Романюк?

— Ага.

— Ви запізнилися на п’ятнадцять хвилин. Леон Анатолійович ненавидить непунктуальність. Велика ймовірність, що ви вже можете розвертатися та йти додому, — вичитує мене жінка, потім тяжко видихає та бере до рук стаціонарний телефон. — Леоне Анатолійовичу, прийшла Романюк. Так. Добре.

Я напружено вслухаюся в їхню розмову, але почути, що сказав Вересов, неможливо. Якщо він мене не впустить, я буду голосно його звати. Бо це вже набридло: він така важлива персона, що зустрітися з президентом країни — й те простіше.