Глава 2

— Чи можу я побачитись із Леоном? Він на місці? — питаю, уважно розглядаючи його секретарку.

Як на мене, занадто молода, занадто розмальована, занадто гарна, а про виріз її блузи зовсім мовчу. Такий одяг призначений не для ділових зустрічей, скоріше для зваблення чоловіка. Якби я була дружиною Вересова, то точно не захотіла б бачити таку дівицю поряд із ним в офісі.

Що це? Невже ревнощі? Ну, ні!

— Ви записані? — вона кидає на мене короткий недобрий погляд, її точно не вразила ні моя зовнішність, ні сірий строгий костюм, але те, що я прийшла до Леона, їй не сподобалося.

А якщо в них роман? Ця думка збиває з пантелику, до цього я жодного разу не думала про те, що у Вересова можуть бути стосунки з іншою жінкою. Я ж своєю новиною можу все зіпсувати.

— Я… ні. Я журналіст, — дістаю посвідчення, та показую його секретарці. Руки в мене тремтять, і я нічого не можу з цим вдіяти. Занадто бентежна зустріч мене чекає. — Ось.

— Інтерв’ю з паном Вересовим треба узгоджувати з його особистим помічником, — бридким голосом карбує вона. — А оскільки помічника він звільнив позавчора, тимчасово ці функції виконую я. Зараз подивимось, на коли я можу вас записати, але для цього мені потрібна інформація про ваше видання та ваші повні дані.

— Ви не зрозуміли, — я роблю декілька кроків уперед, зупиняюся біля її столу та дивлюся зверху вниз, — мені потрібно побачитися з ним сьогодні. Це терміново. Перекажіть йому, що прийшла Ксенія з… «Сяйва», — називаю бар, у якому ми познайомились. — Це з особистого питання, він захоче мене побачити.

— Це ви не зрозуміли, дівонько, — вона дивиться на мене глузливо, бо почувається володарем ситуації, — усі зустрічі з Леоном Анатолійовичем суворо за записом. Зараз його, до речі, в офісі немає, тож можете не дивитися з такою надією на двері його кабінету.

— Гаразд, тоді запишіть мене, — кажу з натиском, впираюся долонями в стіл та нахиляюся до неї.

— Як журналіста або з особистого питання? — солодким голосом питає вона, глузуючи з мене. А мені зараз зовсім не до сміху.

— Як журналіста.

— Зараз подивимось, коли в нього найближча вільна дата, — вона клацає мишкою та уважно дивиться в екран моноблока. — Та-а-ак. Восьме жовтня, — дівчина підіймає на мене глузливий погляд.

— Але ж сьогодні перше серпня! — обурююся я.

— У Леона Анатолійовича дуже щільний графік.

Я роблю кілька глибоких вдихів, намагаюся заспокоїтися.

— Добре, а на коли з особистих питань записатися можна? — здаюся я, а сама думаю щодо того, щоб влаштуватись у кафетерії на першому поверсі та вдивлятися в обличчя кожного, хто ввійде в будівлю через скляні двері. Вірогідність зустрітися з Леоном таким чином набагато більша, ніж якщо я запишусь до нього на зустріч.

— Сімнадцяте вересня.

— Чудово. Запишіть мене як Ксенія Романюк із «Сяйва».

— Будемо чекати на вас об одинадцятій ранку шістнадцятого вересня.

— На все добре, — невдоволено бурчу у відповідь та залишаю приміщення. У жилах бурлить кров, ця секретарка вибісила мене. Але, з іншого боку, може, це знак? Що не потрібно нічого казати Вересову, бо наслідки мені не сподобаються…

— І ти що, так просто взяла й пішла звідти? — допитується в мене подруга.

— Ні, я почекала дві години в кафетерії, мені набридло там сидіти, й тоді я пішла. Але це на краще, у мене буде час подумати, чого я насправді хочу.

Погляд моєї подруги стає підозрілим. Вона тяжко видихає, кладе виделку на стіл та суворим тоном каже:

— Я занадто добре знаю тебе, Ксеніє. Ти до того часу передумаєш і знайдеш сотні причин не йти до Вересова та не казати йому про дитину.

— Ти не розумієш, Іро! Хто я, а хто він? Моя вагітність усе ускладнить. На щастя, в мене немає проблем із грошима, тож я зможу забезпечити й себе, і дитину, — апетит зникає після цієї розмови. Я відсовую від себе тарілку, роблю ковток чаю та відвертаюся до вікна.

— Не ображайся, що я так тисну на тебе. Просто подумай про те, що фінансово забезпечити дитину ти зможеш, але дати їй любов батька — ні. Якщо він звернув на тебе увагу, отже, ти прийшлася йому до душі.

— На одну ніч, — не забуваю уточнити я.

— Це неважливо, важливо те, що навіть якщо у вас не складуться романтичні стосунки, то дружні ви точно зможете зберегти. Не замучуйся, добре? Я щось вигадаю. Обов’язково.

Й Іра виконала свою обіцянку. Уже через два дні вмовила мене заповнити резюме на вакансію особистого помічника Леона Вересова, щоб зустрітися з ним на співбесіді. Якщо чесно, то я не дуже вірила в те, що ця витівка обернеться вдачею. Але коли наступного дня в поштовій скриньці знайшла лист із запрошенням на співбесіду, не повірила своїм очам.

Співбесіда була призначена на десяту ранку, тому я прокинулася ще о шостій, щоб точно не запізнитися. Ще з вечора я обрала одяг, але тепер засумнівалася. Сукня чи брючний костюм? У вузькій сукні моя фігура витончена, з тонкою талією, широкими стегнами та довгими ногами, але білі штани та жакет виглядали дорожче. Я зупинила свій вибір на другому варіанті. Схопила сумку, одягла туфлі на підборах і перевірила, чи взяла із собою ключі від машини.