Глава 1

— Ксеніє, ти не повіриш, але я знайшла батька твоєї дитини! — залітає в мою квартиру подруга і схвильовано виголошує. Очі в неї палають, вона вся на емоціях.

Я застигаю на порозі, не можу в це повірити. Вона знайшла чоловіка з бару? Того самого красеня, який із засмученим виразом обличчя сидів один за столиком і ні на кого не звертав уваги?

— Ти не жартуєш? Де ти його знайшла? — я зачиняю двері і йду в кімнату за Іркою. Вона знімає з плеча рюкзак, тишу у квартирі розрізає звук «змійки».

— На обкладинці! — видає вона.

— Пробач, що? Це жарт? Якщо так, Іро, то невдалий.

Але вона не звертає уваги на мої слова, дістає з рюкзака журнал та жбурляє його на стіл переді мною із серйозним виразом обличчя.

— Ось! Помилуйся! Татусь твоєї дитини на першій сторінці глянцю! Молодий мільйонер, фінансовий геній та завидний холостяк країни! Я ж казала, що я його десь бачила, просто навіть уявити не могла, що в дешевому барі можна було зустріти Леона Вересова!

Мої очі розширюються від подиву. На негнучких ногах роблю крок уперед та проводжу пальцями по обличчю Леона, забуваючи, як дихати. Це точно він. На фото виглядає трохи інакше, ніж я його запам’ятала: ідеальна зачіска, суворий погляд, коротка борідка, але все такий же красень. Й очі в нього гарні. Неймовірні. Зелені, як трава.

Відчуваю, як швидко починає битися серце в моїх грудях. Я навіть не сподівалася ще колись побачити його. Гаразд, перші два тижні після того, як дізналася про вагітність, декілька разів була в тому барі, видивлялася його, але, звісно, не знайшла.

— Це не може бути він, Іро. Схожий, але не він, — категорично заявляю я, бо інакше моя історія виглядатиме як казка про Попелюшку.

Подруга закочує очі та видирає з моїх рук журнал.

— Нумо подивимося, його звати Леон, так само як і того хлопця. Ду-уже розповсюджене ім’я, правда? — усміхається вона, дивлячись на мене, та трясе перед очима тим журналом. — І в мене, Ксеніє, чудова пам’ять на обличчя, ти ж знаєш. Це точно він. Прикинь, яке гарне маля у вас буде? Ти ж скажеш йому?

— Я не знаю, — кажу розгублено, зовсім не розділяючи її захоплення.

— Як це не знаєш? Ти ж сама хотіла знайти Леона та розповісти йому про дитину, — тон її голосу стає суворим.

— Так, але це було до того, як я дізналася про те, що він мільйонер! Господи, та він напевно розсміється мені в очі та виставить за двері. Він же таких, як я, десятки бачив. Уявляєш, скільки дівчат намагалися затягнути його до РАЦСу?

— Якщо навіть так, вони не були по-справжньому вагітні від нього. Інакше репортери б вже довідалися, що в нього є лялечка, — не здається подруга. — Та й ти не збираєшся вимагати від нього одружитися з тобою. То що, підеш до нього?

Я починаю панікувати. По-справжньому. Не кожного дня дізнаєшся, що батько твоєї дитини не простий роботяга й навіть не якийсь там бізнесмен, а номер десять у списку Форбс України! Якщо вірити заголовку журналу, звісно.

— А якщо він відбере в мене дитину? — завмираю посеред кімнати й зі страхом дивлюся на Іру. Відразу ж притискаю до живота долоні в захисному жесті. Нехай спочатку я й не зраділа незапланованій вагітності, але тепер усім серцем люблю свого ще ненародженого малюка.

— Закон завжди на боці матері. До того ж не забувай, хто твоя найкраща подруга, я роздую такий скандал, що акції його компанії впадуть швидше, ніж підбитий літак ворогів.

І вона не бреше. Іра працює на телебаченні, готує репортажі для новин та веде свою колонку в одному інтернет-виданні.

— То що ти пропонуєш? Заявитися до нього та вбити новиною, що він скоро стане татком? — розмахую руками та починаю нервово ходити кімнатою туди-сюди.

— Це саме те, що ти повинна зробити, Ксеніє. Дитина не може рости без батька, до того ж ви добре виглядали разом. Може, ти нарешті знайдеш своє щастя? — по-доброму каже вона і її губи розтягуються в усмішці. — Ти зроби поки нам кави, а я проб’ю по своїх каналах, де нам знайти вашого татуся з обкладинки.

— Дякую, що б я без тебе робила? — я стискаю її в обіймах, подруга починає сміятися.

— Ну точно не була б вагітною переляканою дівицею, — каже Ксенія, бо саме вона потягла мене в те місце.

***

Наступного дня рівно о десятій ранку я стою в холі престижного бізнес-центру і стискаю в руці посвідчення журналіста, яке мені дала Іра. Вона запевняла, що з ним мене повинні пропустити в будівлю, але я все не наважуюсь підійти до турнікета та показати його охоронцю.

Всю ніч мені не спалося. У думках різне було, в одну мить навіть передумала розповідати Леону про свою вагітність, але вранці зібралася із силами та вирішила, що це потрібно зробити, і чим швидше, тим краще.

— Доброго дня, ось моє посвідчення журналіста, мені на шістнадцятий поверх.

Охоронець окинув мене недовірливим поглядом, але записав мої дані в електронний журнал відвідувачів та видав перепустку. Я видихнула, перший крок зроблено. Швиденько, поки не передумала, пішла до ліфтів, розглядаючи все навколо. Дизайн холу неймовірний та дорогий. Високі люстри, м’які дивани, усе натерте до блиску та купа скла.