Глава 21

Матвій

Здавалося б, усе найважче позаду, але це не так. Переступаючи поріг своєї квартири, я розумів, що на мене чекає непроста розмова з Мілою. Вона стільки разів мені прощала зроблені дурниці, але Катя... Як пояснити їй, що я не брехав, коли говорив, що вона не моя дочка. Тому що був у цьому абсолютно впевнений.

Мілу я знаходжу у вітальні перед телевізором. Очі червоні. Плакала.

- Привіт, - вимовляю тихо, підходячи до неї. Я хочу поцілувати її, але вона відштовхує мене.

- Знайшли? - все що запитує вона.

- Так, знайшли.

Пауза. Занадто довга як на мене.

- Міло, я...

- Не треба, прошу тебе, - хитає головою, відвертається і прикушує губу до крові. Я ж намагаюся зрозуміти що робити. За один день моє життя змінилося до невпізнання.

Як це буде? Ми з Мілою будемо забирати Катю на вихідні? Або ж я буду їхати від Міли до Яни і Каті? Усі думки в голові переплуталися, я навіть не знаю, чи підпустить мене Яна ще до доньки після того, що я наговорив, але одне знаю точно - зараз найдорожчою для мене людиною є Катя.

- Послухай, нам потрібно поговорити. Я не хочу тягнути, - мій голос звучить твердо, я обхоплюю пальцями її обличчя і повертаю у свій бік, щоб зустрітися поглядами.

- Ти брехав мені. Стільки разів за останній місяць. У тебе з нею щось є?

- Про що ти?

- З Яною цією. Я бачила, як вона дивиться на тебе, хоча не буду брехати, повірила, що між вами нічого немає і дитина не твоя. Вона тоді в туалеті підійшла до мене, порозумілася. Я вирішила, що якби це було інакше, вона б захотіла нас посварити, тиснула б на те, що дитина без батька росте, а раз не стала, то все, що ти говорив, правда. А зараз... Матвію, ти кохаєш мене?

Я раптово завмираю. Чи кохаю? Ще місяць тому я б не роздумуючи сказав так, але зараз розумію, що те "так" щоразу говорилося швидше на автоматі. У мене в голові все ще спляча Яна. Я прокинувся першим і довго спостерігав за нею. Така мила уві сні. І беззахисна. А ще в нас донька.

- Міло, давай не будемо ускладнювати, прошу.

- Ускладнювати? - з істеричними нотками вигукнула вона. - Куди вже більше ускладнювати? Я поставила тобі найпростіше запитання: ти кохаєш мене? Ми все ще збираємося одружитися?

- Я заплутався, - видаю, сам дивуючись своїм словам. - Ти найкраща дівчина, яку я зустрічав, але я день тому дізнався, що в мене, виявляється, є дочка, і мені потрібно трохи часу, щоб усвідомити це і зрозуміти, що робити далі.

- Час? Знаєш, так зазвичай говорять дівчата, які збираються піти від чоловіка. Усе зрозуміло з тобою, Матвію.

Вона різко піднімається з дивана. По щоках течуть сльози.

- Я не хочу ставати між тобою і дочкою, і... мені все ще здається, що ти брешеш. Ти провів із ними Новий рік, збрехавши мені. Напевно, ви за моєю спиною спали і сміялися з того, яка Міла дурненька, повірила в цю нісенітницю із застряглою в заметі машиною.

- Міло, ну ти що, я ніколи не зраджував тобі, сонечко, - хочу обійняти її, але вона не дається.

- Ось, - вона стягує з пальця каблучку, ту саму, яку я одягнув на її безіменний палець, вкладає мені в долоню. - Коли зможеш відповісти мені на запитання, кохаєш мене чи ні, тоді віддаси мені його знову. Але припускаю, що цього ніколи не станеться, - з гіркотою вимовляє вона і йде. А я так і залишаюся припечатаний на місці, не в силах проситься за нею.

Як же все це складно.

От і що робити, чорт забирай?

Образив Мілу, так і не розповівши їй нормально, що сталося. Тепер вона думатиме, що я зраджував її. Але... мені й справді потрібен час. Щоб переосмислити все. І включити у своє життя і плани на майбутнє доньку.

До речі, історію Міли можна прочитати в книзі "Дитина від некоханого чоловіка". Там можна дізнатися, як склалася її доля❤️❤️