Глава 20

- Ти куди? - запитує Міла, коли я натягую на себе перші-ліпші штани. Руки тремтять, насилу вдається залишатися спокійним. Я ідіот. Навіщо зірвався? Міг просто помовчати, зрозуміло що Яна злилася, її реакція нормальна на "чудову" новину, але не зміг промовчати і накричав. А тепер моя донька через мене втекла з дому.

- Катя зникла.

- Яка ще Катя? - хмуриться Міла.

- Ти бачила її, на благодійному вечорі. Дівчинка маленька, - пояснюю.

- А ти тут до чого? - Міла вмикає бра і кімнату заливає яскраве світло.

Я на мить завмираю. Все одно рано чи пізно доведеться сказати.

- Вона моя дочка.

- Що? Зачекай, ти ж...

- Міло, все потім, мені потрібно йти шукати її. Зачекай мене, прошу.

Я не дивлюся на дівчину. Просто не можу. Почуття провини перед нею занадто сильне. А ще хвилювання за доньку не дає ні про що думати.

На вулиці непроглядна темрява. Я навіть боюся уявити, як зараз страшно Каті. Згадую про всі небезпеки, на які може наразитися дитина, і стає до жаху страшно. Відкриті люки, бродячі пси. Наркомани.

Я жену машину в бік будинку Яни, порушую всі правила дорожнього руху і шкодую, що не вмію літати. Поруч із її будинком уже стоїть поліцейська машина. Яна розмовляє з чоловіками у формі. Я вискакую з автомобіля і біжу до них.

- Є якісь новини?

Яна лише кидає на мене короткий погляд і хитає головою. Уся в сльозах. Тремтить.

- Зараз під'їде ще одна патрульна бригада, будемо прочісувати околиці.

- Добре, я теж піду, - відгукуюся я, бо просто не в силах сидіти на місці й нічого не робити.

- І я, чим більше нас, тим краще, - захриплим голосом відгукується Яна.

- Ти підеш із кимось з поліції, сама не ходи, добре?

Вона хоче заперечити, але погоджується. Ми розходимося. Я йду швидким кроком уздовж алеї. Підсвічую ліхтариком на телефоні, голосно кличу доньку.

Дочка.

Чорт, у мене є дочка.

І з нею може статися що завгодно.

Минає майже півгодини, я дзвоню Яні, у них нічого. Починаю сходити з розуму. Почуваюся безпорадним.

Якщо знайду її, буду найкращим батьком у світі. Присягаюся. Тільки б із Катею нічого не сталося.

Перед очима раз у раз спливає її засмучене обличчя, коли вона почула мої слова. Дурень, який же я дурень.

Я майже зриваюся на біг, прочісуючи околиці, коли раптово мій погляд виловлює неподалік від мене якийсь блиск. Дуже схоже на світловідбиваючу стрічку. Дві довгі смужки.

- Катя? - кличу з надією, але ніхто не відповідає. Смужки зникають за деревом.

Я прискорюю біг, до моїх вух долинає тихе дитяче схлипування.

- Катрусю, це я - тато, - вимовляю, коли вона опиняється зовсім поруч, а потім падаю перед нею на коліна й обіймаю.

Знайшов. Господи, невже знайшов?

- Тату? Ти прийшов? Прийшов за мною? Мені так страшно і я замерзла, - плаче моя дівчинка і я знімаю з себе куртку. Загортаю її і піднімаю на руки.

- Звичайно я прийшов, сонечко. Ну куди ж ти в таку темряву  зібралася, га? - питаю ласкаво, боячись налякати її, а сам притискаю до грудей з усієї сили. Відчуваю, як щось вологе скочується по щоці. Невже мої сльози?

- Я хотіла знайти тебе, щоб сказати як люблю. Я буду хорошою дівчинкою, чесно-чесно, тільки не йди більше. Я чула що ти говорив, але може, ти зможеш мене полюбити. Хоча б трішечки?

Моє серце, здається, зараз розірветься на частини. Дихати так важко. Груди здавлює. Як я міг не хотіти бути батьком цього малятка? Адже вона так потребує мене.

- Я теж тебе люблю, Катрусю. І більше нікуди не подінуся, обіцяю. А те, що я сказав твоїй мамі... ми просто посварилися і все. Більше не тікай, я хвилювався.

- Справді?

- Так. Почекай, треба ж мамі зателефонувати, вона дуже хвилюється.

Однією рукою я утримую дитину, другою набираю номер Яни.

- Яно, я знайшов її, все добре, йду до будинку. Зустрічай нас, - намагаюся, щоб мій голос звучав бадьоро.

Коли ми з'являємося біля будинку, Яна вже там. Зривається з місця і мчить нам назустріч.

- Катерино, донечко, усе добре? З тобою все добре?

Вона плаче, сльози течуть по щоках, але Яна навіть не помічає цього. Обіймає доньку, цілує її. Забирає в мене і стає якось порожньо і холодно.

Ми обмінюємося кількома фразами з поліцією. Дякуємо за допомогу, а потім йдемо в будинок. Яна не проганяє мене. Вона взагалі зараз у такому стані, що не здатна тверезо мислити. Біля порога нас зустрічає заплакана незнайома дівчина.

- Ну, слава богу, як же я переживала. Катрусю, ну як же ти так, сонечко моє? - голосить вона і обіймає доньку. Мою доньку.

- Думаю, нам усім не завадить гарячий чай, - нарешті починає оговтуватися Яна.