Глава 16

Матвій

Я зупиняюся перед дверима і стукаю кілька разів. Поправляю на шиї чортову краватку, стискаю в руці папку з документами. Від цієї зустрічі залежить багато чого.

Я не бажав ставати спадкоємцем компанії батька. Насправді в мене є свій бізнес, ціла мережа кінотеатрів по країні, але батька, з яким ми не ладнаємо, звалила з ніг хвороба і я не зміг йому відмовити. А тепер ось підчищаю за ним хвости. І якщо він дізнається про те, що я збираюся зробити - звільнить під три чорти і позбавить спадщини. Що, до речі, мене дуже навіть влаштує.

- Увійдіть, - лунає глухий голос з-за дверей, і я штовхаю їх, щоб зустрітися віч-на-віч із тим, хто помилково вирішив, що я батько його онуки.

- Добрий день, Леоніде Дмитровичу, - намагаюся зобразити на обличчі привітну посмішку і дуже сподіваюся, що не вийшов оскал.

Насправді, чоловік мені не подобається. Я багато чув про нього, про його норов і про те, як він веде справи. Але зараз допомогти мені може тільки він. Вірніше, допомогти спокійно спати ночами моїй совісті.

Напевно, варто розповісти про те, через що я майже не спілкуюся з батьком. Його методи ведення бізнесу, скажімо так, не зовсім правильні. Він часто отримував землю незаконним шляхом, а зараз, наприклад, я дізнався, що нова ділянка під забудову насправді заселена. Три п'ятиповерхівки збираються знести під новий житловий комплекс і компенсація, яку пропонують людям, зовсім жебрацька.

Тому, поки батько не при справах, я намагаюся повністю переробити всю документацію і викупити на закритому аукціоні іншу ділянку землі. Раніше там були склади, зараз одні руїни, але зате розташування чудове. Дивно, що досі ніхто не поклав на неї око. А з насмішки долі, саме батько цієї надокучливої дівчини, займається такими справами. За окрему подяку, звісно ж.

- Радий вас знову бачити, Матвію, - відкинувшись на спинку крісла, задоволено вимовив чоловік. Звичайно радий, у разі сприятливого результату йому відстебнуть велику суму.

- Я теж. Ось усі документи, нехай ваші люди перевірять їх, я чекатиму від вас дзвінка, - важка папка летить на стіл. Насправді я дуже поспішаю, але з ввічливості не можу просто так піти. Тому коли Леонід Дмитрович пропонує пропустити по чашечці кави, не можу відмовити.

- Знаєте, Матвію, ви мені дуже подобаєтеся. Перспективний молодий чоловік, не одружений...

- Однією ногою одружений, - перебиваю його. Не думаю, що він забув про Мілу, яка була зі мною на прийомі, але до чого хилить уже розумію.

- Ах, так, не знав що все так серйозно, - невдоволено підтискає він губи.

- Через півроку весілля. Міла в пошуках ідеальної сукні, ну, ви й самі знаєте, якими бувають дівчатка, - жартую я, натякаючи на його доньку.

- Так-так, я  то знаю.

Я відпиваю гірку каву, поглядаю на годинник. Якщо за десять хвилин не виїду, то обов'язково запізнюся. А в нас зустріч із розпорядником весілля. Міла не пробачить. Я й так налажав в останні кілька тижнів. Звісно ж через Яну, але кого це цікавить?

- Знаєте, Матвію, я все не можу викинути з голови той інцидент на прийомі, - починає чоловік і кава застряє в горлі. Зараза, я ж думав, що про це всі забули. Було вкрай ніяково стояти посеред залу, дивитися на те, як дитина чіпляється за тебе і називає "татом" і не розуміти, що робити далі. І дівчинку образити не хотілося, і чутки зайві мені не потрібні.

Відчуття, немов зустрівши Яну, у моє життя увірвався вихор неприємностей. Дівчина вона, звісно, гарна, норовлива, з характером, але надто вже від неї багато галасу. Досі не можу повірити в те, що вона влаштувалася до мене в компанію. Правду говорила про те, що не знала, що я там працюю, чи збрехала?

- Це було всього лише непорозуміння. Сподіваюся, вашій доньці на думку більше не спадуть жодні геніальні ідеї, - хмикаю я, - бо від них потім надто багато неприємностей.

- А мені то не знати, - хрипло сміється чоловік. Він бере до рук рамку з фотографією, кілька миттєвостей невідривно дивиться на неї, і я здогадуюся, що на ній, найімовірніше, його Яна. - А була такою милою дівчинкою, але десь я, мабуть, проґавив щось в її вихованні. Дитину невідомо від кого народила, від вигідного шлюбу відмовилася, з дому втекла, волосся своє прекрасне відрізала. Тепер ходить із цим своїм каре, ще б під пацана підстриглася, - жорстко вимовляє він і повертає фотографію в мій бік.

Я моргаю кілька разів. Хмурюся. Не можу повірити своїм очам. З фотографії на мене дивиться усміхнена дівчина. Тон шкіри темніший, ніж зараз у Яни, напевно, тільки після моря, чорні довгі кучері обрамляють її обличчя і роблять з неї зовсім іншу людину. Вона зовсім не схожа на ту Яну, яку я зустрів зараз. Навіть погляд інший. Зате дуже добре нагадує дівчину, з якою я колись провів ніч і яку довго не міг забути.

Та годі! Не може бути такого, чорт забирай!