Глава 15

Через тиждень мені надіслали на переклад папери. Нічого важливого, лише договір на постачання гранітної крихти. Я розчаровано зітхнула, беручись за роботу. Нудно. Перепустку в будівлю офісу мені оформили, але ось приводу туди з'явитися поки що не було. Тому я вичікувала. Рано чи пізно, щось та наклюнеться, щоправда часу зовсім обмаль. Якщо все й далі піде такими темпами, то люди залишаться без житла, а я так само буду перекладати папірці з англійської на українську, з української на англійську. І так пол колу. 

Ще за тиждень мені надійшов лист із датою і місцем переговорів, на яких я мала бути присутньою. Це вже щось!

Я ретельно готувалася до цього вечора. Нанесла макіяж, вибрала чорну обтислу сукню нижче коліна. Уклала волосся. Як же просто це робити, коли воно коротке, рівне і шовковисте. Потрібно вразити свого таємничого боса, щоб пробратися в його кабінет. Потім згадую, що бос у мене старий. Шістдесят п'ять, якщо вірити інтернету. Геть дідок. Чорт. Відкладаю вбік помаду. Ех, ну чому директором компанії не міг виявитися хтось молодший? Було б набагато простіше.

Я залишаю доньку з нянею і викликаю таксі. Вирішую не їхати на своїй машині, раптом Парфьонов запропонує підвезти?

Ресторан, у якому призначено зустріч, дорого обставлений. Раніше я тут часто бувала, але потім стало не до цього.

Мене проводять до потрібної кабінки, я чіпляю на обличчя привітну посмішку, роблю глибокий вдих і входжу.

- Добрий вечір, мене звати Яна, - вітаюся спочатку українською, щоб зрозуміти хто є хто. А потім посмішка різко злітає з мого обличчя, коли я натикаюся поглядом на вже знайомі риси обличчя.

- Яно? Якого біса ти тут робиш? - шипить він.

- Е-е-е, - я гублюся всього на мить, здивовано втупившись на Матвія. - Я перекладач. Напевно, помилилася...

- Не помилилася. Але ж ти репортер? - його брова повзе вгору.

- Вирішила... змінити професію, - нарочито бадьоро вимовляю я.

- Усе добре? - запитує один із чоловіків англійською, не розуміючи, про що ми з Матвієм говоримо.

- Так, звісно. Я Яна, сьогодні буду вашим незамінним помічником у бесіді, - привітно посміхаюся я, сідаючи на єдине вільне місце. Поруч із Матвієм.

- Спробуй тільки зіпсувати мені переговори, - загрозливо шепоче він, нахилившись до мого вуха і його рука боляче стискає мою ногу.

- Не хвилюйся. А де Парфьонов? - озираюся на всі боки, немов він міг би десь тут ховатися.

- Він захворів. Його справи тепер веду я. Що ж, приступимо, - звертається він до чоловіків, повністю занурюючись у роботу.

Двоє наших гостей англійці. Вони потенційні інвестори. У центрі міста буде зведено бізнес-центр і Матвій намагається заманити їхні гроші у спільну справу.

Усе проходить у неформальній обстановці. Вони обговорюють частки, окупність, строки, перспективи. Я відчуваю невелику напругу через Матвія. Він занадто близько, а ще надто уважно спостерігає за мною. Я більш ніж упевнена, що він незадоволений моєю присутністю тут, але вибір у нього невеликий.

Трохи пізніше нам приносять вечерю і на якийсь час розмови не стосуються бізнесу. Ще за півгодини ми знову переходимо до перемовин, які закінчуються тим, що Матвій за місяць має надіслати їм усю документацію на проєкт, і тоді вони ухвалять остаточне рішення.

Один з англійців, той що молодший, робить мені кілька компліментів. Весь вечір не відводить від мене погляд. А наприкінці взагалі просить побути його особистим гідом і показати місто.

- Вибачте, але у Яни щільний графік. Завтра вранці ми відлітаємо у відрядження, - вклинюється в розмову Матвій, який англійську знає непогано, майже всі переговори вів сам, але в деяких моментах йому потрібна була моя допомога.

Цікаво, яке таке відрядження?

Роберт сумно посміхається у відповідь, сподівається, що ми ще зможемо зустрітися, цілує мою руку на прощання. Я ж кожною клітинкою відчуваю поруч із собою невдоволення Матвія. Чому доля нас зіштовхує знову і знову? За що мені це?

- Ходімо, - хапає мене за руку Матвій і тягне до виходу, коли його потенційні партнери зникають з поля зору. - Нам потрібно поговорити, сідай у машину.

Я хочу запротестувати, послати його до біса. Але мені потрібна інформація. Терміново. Тому я поводжуся немов слухняна лялька. Влаштовуюся на передньому пасажирському сидінні й невдоволено морщуся від тону, з яким зі мною розмовляє Матвій.

- Ти переслідуєш мене? Що тобі потрібно? - холодно запитує він.

- З глузду з'їхав? Навіщо ти мені здався? - обурююся, пристібаючи ремінь безпеки. - Я взагалі-то на роботу влаштувалася, графік чудовий, папірцями не завалюють. А ось ти що тут робиш? Мені сказали, що я працювати з Парфьоновим буду, - втупилася на нього. Найкращий захист - напад. Сподіваюся, з Матвієм це теж спрацює.

- Я взагалі-то і є Парфьонов, - зі знущанням вимовляє він.

- Брехня. Я бачила його фото на сайті компанії. Ти не схожий на того товстого дідуся, - фиркаю я.

- Цей товстий дідок, як ти висловилася, мій батько. І він другий місяць лежить в лікарні після інсульту.

- Оу, - розкриваю рота я. Чорт, поганий з мене Шерлок, про це я взагалі не знала. Схоже, що і сім'я і компанія це дуже ретельно приховують. - Вибач тоді. Це несподівано якось.