Глава 5

Незнайомець розгублено дивиться на мене, не знаючи що робити з маленькою дівчинкою, яка вчепилася йому в ноги. Я закочую очі й жестами підказую щоб обійняв її. Невже це так складно? Застиг на місці, немов діти - це щось страшне.

- А ти й справді мій тато? - заворожено запитує Катя.

Чоловік стріляє в мене нищівним поглядом. Знаю, мені ця ідея вже теж не подобається. Але ж Катруся така щаслива.

- Так, - беземоційно відповідає він, так само продовжуючи дивитися на мене.

- А ти тепер будеш жити з нами? - з надією запитує донька.

Чоловік підтискає губи, здається, нарешті опановує себе і присідає навпочіпки перед малятком. Кілька миттєвостей розглядає її. Я боюся, що він усе зіпсує, треба було найняти професійного актора, а не тягнути в дім незнайомця, я й раніше замислювалася над цією ідеєю, але ніколи не думала, що вирішу втілити це в життя.

- Вибач, але в мене дуже важлива робота і мене відпустили лише на кілька годин, треба встигнути повернутися назад. Але я чекатиму на твої листи, - він видавлює із себе посмішку, і я розслабляюся.

Плечі Каті опускаються, звісно вона засмутилася, але вона намагається триматися молодцем.

- У тебе очі такі ж, як у мене, - раптом видає донька і тягнеться долонькою до його обличчя.

Незнайомець смикається, наче боїться обпектися, а я раптом розумію, що так, очі в них одного й того ж кольору. А ще довгі густі вії. І ямочки на щоках. Вражає, наскільки можуть бути схожі один на одного чужі люди.

- Тато, напевно, вже запізнюється, - встряю я, бажаючи якнайшвидше з цим покінчити.

- Але я хотіла показати йому свою кімнату, - пхикає Катруся, - він же щойно прийшов. Татку, ну залишся!

Чоловік важко зітхає, випрямляється і дивиться на доньку знизу вгору.

- Я б дуже хотів із тобою залишитися, але мені пора. Поводься добре і слухай маму. Вона в тебе... справжня фея, - зі знущанням вимовляє він, але Катя, звісно ж, не розуміє цього і сприймає його слова абсолютно серйозно.

- Приїжджай ще, татку, - сумно схлипує вона. - Дякую, що знайшов час познайомитися зі мною. Я тебе дуже люблю.

Мені стає боляче за доньку. Напевно, варто було погодитися на шлюб з кимось із моїх залицяльників, поки Катя була крихіткою, нехай би вважала його своїм батьком. Але я вчинила егоїстично, не хотіла шлюбу без кохання, а ще вважала, що чоловік не зможе полюбити мою дитину так, як рідний батько. А рідний батько... Він уже точно ніколи не дізнається про існування доньки.

- Що ж, із прийдешнім Новим роком. Упевнений, Дід Мороз передасть тобі від мене подарунок.

- Мені не потрібні подаруночки, татку, просто приїжджай, якщо в тебе знову буде вільна хвилинка.

- Добре, - киває він у відповідь і востаннє кидає на мене осудливий погляд. Я вимовляю "спасибі" одними лише губами і видавлюю із себе стриману посмішку.

Чоловік відчиняє двері і зникає. Ми ж із Катею так і залишаємося стояти на місці, не в силах зрушити з місця.

- Він ще повернеться, матусю?

- Звичайно, сонечко, щойно йому дадуть вихідний. А зараз пішли, скоро Новий Рік, а в нас нічого не готово. Ми навіть печиво для Діда Мороза не поставили під ялинку, - намагаюся відволікти її від зустрічі з "батьком".