Глава 4

Коли ми з незнайомцем опиняємося в ліфті мого будинку, мене раптом накриває реальність. Адже це жорстоко - дозволити якійсь чужій людині сказати Каті, що він її батько. Вона зрадіє, напевно подумає, що він повернувся назавжди, чекатиме його, а він більше не з'явиться.

Чорт, краще б сказала їй, що він помер. Був пілотом космічного корабля і розбився. Ну це вже точно краще, ніж батько-полярник.

- То що мені робити? - я здригаюся від голосу чоловіка і розумію, що ліфт уже на сьомому поверсі, а я так і стою на місці, не рухаючись із місця.

- Просто скажи їй, що теж сумуєш, але в тебе дуже важлива місія, тому ти не можеш залишитися.

Чоловік вигинає брову, дивлячись на мене із засудженням і вже точно не відчуває бажання брати участь у цьому шоу.

- А де її справжній батько?

- Не твоя справа, - фиркаю я, вставляючи ключ у замкову щілину. - Її звуть Катя і їй п'ять років. Це все що тобі потрібно знати. А, і ще, на день народження ти надіслав їй великий ляльковий будинок, і отримав усі її листи, які вона тобі писала. І ти дуже радий їм і будеш чекати ще. Запам'ятав?

Чоловік лише хитає головою. Йому не зрозуміти. Не зрозуміти, як болить серце за доньку, за те, як вона в сльозах приходить із прогулянки, бо всі діти мають тата, а вона ні. Не зрозуміти як це - чути сотні запитань про її батька і не знати що відповісти. Не зрозуміти, як складно змиритися з тим, що в нас ніколи не буде повноцінної сім'ї і моя донька ніколи не побачить свого рідного батька. Хіба що станеться диво. А в дива я не вірю. Раніше, напевно, вірила, але зараз точно ні.

- Почекай тут, я покличу її. Просто скажи їй парочку хороших слів і все. Повір, для неї це справді важливо, - я дивлюся на нього з надією, намагаюся дати зрозуміти, що це не жарт. Що є маленька вразлива дівчинка, яку він може зробити трішки щасливішою.

Напевно, я погана мати. Це жорстоко чинити так із власною донькою, давати їй надію, але я нічого не можу із собою вдіяти. Нехай ще трохи підросте і я обов'язково скажу їй правду.

- Марішо, спасибі, що посиділа з Катериною і вибач, що затрималася.

Я простягаю гроші дівчині і прощаюся з нею. Вона живе по сусідству, вчиться на другому курсі, а у вільний час доглядає за Катею.

- Ура! Мама прийшла! Мама прийшла! - донька кидається до мене, я підхоплюю її на руки і кружляю в повітрі.

- Привіт, кошенятко. Як провела день? Готова до подарунка від Діда Мороза? - цілую її в щоку.

- Так!

- Ох, ну тоді підемо. Це дуже незвичайний подарунок.

- А хіба він не має бути під ялинкою? - хмуриться вона.

- Ну... цей подарунок дуже великий і особливий, і під ялинку не поміститься, - усміхаюся я, відчуваючи, як усередині мене наростає хвилювання.

Я беру її за руку і веду в бік коридору. Незнайомець усе ще стоїть біля дверей із непроникним виразом обличчя. Розгублено дивиться на Катю, переводить погляд на мене. Здається, я помічаю паніку в його очах. Невже боїться маленьких дітей?

Катя, побачивши чужу людину, починає соромитися. Чіпляється за мою ногу і розглядає чоловіка.

- Хто це, мамо? - запитує пошепки.

- Це...

Господи, виявляється це так важко - збрехати. Серце в грудях стискається, дихати стає важко. Я дивлюся на чоловіка не відриваючись, він помічає моє сум'яття і на його обличчі з'являється крива усмішка. Мені навіть не потрібно читати думки, щоб зрозуміти, про що він думає.

- Сонечко, пам'ятаєш ти хотіла познайомитися з татом? Писала листи Дідові Морозу? Так от, - починаю я і запинаюся, ковтаючи клубок, що підступив до горла, - це твій тато. Він вирвався з роботи і прилетів літаком, щоб побачити тебе.

Спочатку очі Каті розширюються від невір'я, вона завмирає на місці, мовчить, а наступної миті зі щасливим криком маленьким вихором мчить до незнайомця.

Горіти мені в пеклі за цей вчинок, але якщо ціною тому кілька хвилин щастя доньки, то я готова піти на це.

Друзі, дякуємо вам за теплу підтримку! 

Сьогодні протягом для діятиме знижка на книгу "Випадкова дочка мільйонера". Не пропустіть дуже чутливу історію кохання❤️