Епілог

Хостер тихо підкрадався до кімнати Віри. Хоча це якось зовсім не в стилі районного хулігана — поводитися тихо. Його стихія — здіймати галас. Але зараз треба тихо…

— Громадянине Бондаренко, а куди це ви зібралися? — почув Хостер знайомий голос, який цього разу віддавав незвичною суворістю.

Він стиснув губи у тонку лінію і на кілька секунд заплющив очі. Потім повільно розвернувся, підняв руки догори.

— Ви явно щось накоїли, Хостере, — хитро примружила очі Віра.

— А ви хто… пробачте? — зухвало склав руки на грудях хлопець і повільно підступив до дівчини.

— Я? — хихикнула Віра. — Я ваш новий дільничний, громадянине Бондаренко. І я маю вас затримати.

Вона витягнула руки з-за спини. У них були наручники. Дівчина зухвало покрутила ними в пальцях і всміхнулася.

— Ого… що за двіжуха? — хитро посміхнувся Хостер. — Не знаю, що задумав мій новий дільничний, але мені це вже подобається. Але одне прохання…

Він нахилився до її вуха, притискаючи дівчину до стіни.

— Сковуйте мені руки спереду. Я цілком у вашій владі.

Хостер покірно простягнув руки. Віра швидко клацнула наручниками на його зап’ястках. Хлопець голосно присвиснув.

— Не знав, крихітко, що ти вмієш таким користуватися.

— Я вмію багато що… коханий, — підморгнула Віра, проводячи пальцями вздовж скованих долонь хлопця.

— І куди ми зараз?

— У відділок, Бондаренко. Ви вже маєте знати такі речі.

Вона легко штовхнула його у груди, показуючи, щоб ішов уперед.

— Боюся, я до відділку не дотягну, — розсміявся хлопець.

— Ну, ми спершу покатаємося у поліцейській машині, Хостере. Любите такі забави?

— О так, — завівся хлопець. — Я навіть не знав, що ти у мене така… підступна.

— О, ти навіть не уявляєш, наскільки, — примружила очі дівчина.

Віра тягнула Хостера за собою з дому. Той покірно йшов і не зводив очей з її струнких ніжок. На дупцю взагалі старався не дивитися… занадто провокуюче. Громадянин Бондаренко хвилювався, щоб не скоїти якогось непристойного правопорушення.

— Слухай, крихітко, а ти хоч маєш ключі від наручників? — облизнувся Хостер.

— Громадянине Бондаренко, сідайте у службову машину і не галасуйте, — не відповіла прямо Віра, відчиняючи перед ним дверцята машини Мішеля.

Хостер таки не втримався і швидко чмокнув Віру в носик перед тим, як сісти у машину. Віра зачинила за ним двері, а сама сіла з іншого боку.

— То зізнавайтеся, Хостере, що ви накоїли? — сказала вона, підсуваючись ближче до чоловіка.

— О… ще нічого. Але у мене в голові стільки варіантів, — хихикнув Хостер, намагаючись торкнутися її, проте сковані руки дещо обмежували рухи.

— Певно, там у вас на думці щось дуууже кепське, — розсміялася Віра майже в губи хлопцю.

— Ти навіть, крихітко, не можеш уявити, наскільки. Я не очікував такого від тебе… але ти просто… ммм…

— Ну я ж хороший поліцейський…

— А я поганий хлопчик… дуже поганий. Мене треба терміново покарати. Прямо у цій службовій машині.

Після цих слів Віра вп’ялася Хостеру у губи і поцілувала його. Він намагався скованими руками торкнутися її, аж раптом відчув, що машина рушила. Хлопець злякано відсторонився.

— Йомайо! Що за…?

Він втупився у дзеркало заднього виду, з якого йому посміхнувся Мішель.

— Мажорику, ти що тут робиш?!

— Як це що? — здвигнув плечима друг. — Везу тебе у відділок.

Підморгнув.

— І взагалі… я нічого не бачу. Окрім дороги, – додав Мішель, реготнувши.

— Громадянине Бондаренко, ви що це… маєте якісь заперечення? — всміхнулася Віра і знову потягнулася його цілувати.

Та Хостер за кілька секунд знову витріщився у дзеркало.

— Ні… ні… чекай. Це… це вже якесь збочення. Навіщо нам свідки?

— Пропонуєш його позбутися? — хитро прищурила очі Віра.

— Хостере, чим я тобі заважаю, друже? Я ж практично свій. Сім’я, вважай!

— Ти нам все зіпсував, Мішелю, — гучно зітхнув Хостер, гепаючи кайданками по колінах. — І взагалі, мені моє хуліганське чуття підказує, що тут є якийсь підступ.

— Який тямущий у тебе коханий, — реготнув мажорик.

— Що правда? Та що за… куди ви мене везете?! — смикнувся Хостер.

— Ми їдемо в офтальмологічну клініку, Хостере. За двадцять хвилин тебе має оглянути спеціаліст. Ми про все домовилися. Я хочу, щоб ти бачив на обидва ока, — пояснила Віра.

— Та це підстава! — обурився Хостер. — У поліціянтів немає таких повноважень! Я… я…

— Хостере, добровільно ти би не погодився поїхати до клініки, — зупинила його Віра. — Тож довелося діяти хитрістю.

— Це просто підступно, а не хитро! Це точно клята підстава! Хто це придумав? Хто з вас двох?

По усміхненому обличчю Мішеля хлопець одразу зрозумів — ідея мажорика.

— Ти зрадник, Мішелю! Клятий зрадник! А ще запевняв, що ти мій друг! Ти зіграв на моїх почуттях, на моїй слабкості…

Та Мішель зовсім не сприймав обурення Хостера серйозно. Він лише тихо сміявся.

— Це тобі мій подарунок на ваше весілля, Хостере. Я хочу повернути тобі зір, якщо це буде можливо. Тільки подумай… як це — бачити твою дружину у кайданках… десь на диванчику… у пеньюарчику… ще й двома очима.

— Замовкни, клятий збоченцю! — турнув Хостер ногою у спинку переднього сидіння. — Чуєш! Досі не можу повірити, що я повівся на ваш підступ…

І раптом всміхнувся.

— Я просто хочу тобі допомогти… коханий, — сказала Віра ніжно. — Будь ласка, не забороняй мені цього.

— Ох, крихітко… скажи, ти точно маєш ключі від цих кайданків? — витягнув руки вперед Хостер. — Обіцяю, якщо звільниш мене… я нікуди не втечу. І навіть не вдавлю цього гада!

Він кивнув у бік Мішеля.

— Зазвичай, я не вірю хуліганам, але для вас громадянине Бондаренко, я зроблю виняток! — підморгнула Віра і таки дістала маленький ключик від наручників. Кілька хвилин і руки хлопця були вільні. 

— Приїхали, — сказав Мішель, а Хостер важко і протяжно зітхнув. 

###

Хостер все ще кілька хвилин бурчав собі під носа, але потім таки змирився і лиш важко зітхнув. Спершу огляд був доволі звичним для хулігана. Це нагадало ті огляди, на які їх іноді водили у школі. Його попросили закрити око і назвати літери з таблиці. Хлопець намагався розгледіти хоч якусь літеру у рядку, але все було вкрай мутним. Він не бачив жодної букви у тому клятому рядочку.