70. Жіноча коаліція

— Ах… як же усе чудово складається, — сів поруч із дружиною Степан Морозний. Він легко обійняв її за плечі й притис до себе. — Віра тиждень тому одружилася з Хостером. Мішель кілька днів тому нарешті зробив Віці пропозицію… Тепер усе так добре…

Договорити Степан не встиг, бо до кухні зайшла Віра — мати Мішеля. Морозний трохи скривився, а тоді натягнуто всміхнувся.

— Добре було… поки мене не було, — усміхнулася Віра. — Адже так, Морозний?

— Ну… не те щоб усе враз стало паршивим, але…

— Степанчику, — турнула чоловіка в бік Діна. — Що ти таке говориш, милий?

Їй стало незручно перед подругою, але, здається, Віру Мищенко слова Степана зовсім не засмучували — радше навпаки, веселили.

— Та ну, Діно. Степану Морозному ніколи не личило лукавство. І, по правді, лукавим він ніколи не був. Це не завжди проливає на нього гарне світло, зате він не лицемір.

— От бачиш, Дін… — всміхнувся Степан. — Ця жінка мене хвалить…

— Оце ти називаєш похвалою? — здивовано вигнула брови Діна.

— Ну, взагалі-то так і є, — реготнула Віра.

— От бачиш, кохана, ми з Вірою… хоч і гаркаємося досі, буває, але й розуміємо одне одного з першого погляду.

— То таки заграбастав мого сина, — похитала Віра головою, сміючись собі під ніс. — Добився свого, Морозний!

— А що тебе не влаштовує? — і собі всміхнувся Степан. — Згоден, Віці більше пощастило з Мішелем, ніж Мішелю з Вікою, але так буває у житті… — сутужно зітхнув чоловік.

Діна та Віра здивовано витріщилися на нього.

— Степанчику… Віка наша донька! — з легкою посмішкою нагадала дружина.

— Ну а Мішель наш син, — знизав плечима чоловік. — І десь глибоко в душі… ви обидві згодні з тим, що я тільки-но сказав. Просто я, як сказала Віра, лукавити не вмію… і не хочу!

— Ну а Хостер… невже любиш цього хлопця як сина? — з недовірою запитала подруга сім’ї, примруживши очі. — Давай відповідай, Морозний. Ти сам сказав, що я сканер. Якщо хоч трохи злукавиш — я все побачу. Тож відповідай чесно!

Дві жінки, схрестивши руки, дивилися на Степана. Він же вперто мовчав, мов води в рота набрав, і бігав очима по кімнаті.

— Ми чекаємо відповіді, Степанчику… — порушила мовчанку Діна.

— Та Господи Ісусе, чого ви до мене причепилися зі своїми запитаннями? Матінко рідна, знову проти мене об’єдналася ця жіноча коаліція! Вам що, немає до чого причепитися?

— Ось що я скажу тобі, Діночко: твій чоловік може й не лукавий, але страшенно впертий! Він не любить зізнаватися у своїх помилках… і не любить говорити, що любить когось, крім тебе.

— Згодна! — кивнула Діна в бік Степана. — Моєму чоловікові легше інфаркт пережити, ніж визнати, що він когось полюбив.

— Та добре! Добре! — роздратувався Морозний. — Люблю я Хостера… люблю! Уже як рідний мені, як свій хлопець. Задоволені?!!

— Ну майже. Тепер маєш ще сказати, що і Віру любиш, — сказала Діна.

Степан завмер на кріслі.

— Мила… ну якось дивно чути таке з твоїх вуст. Усе-таки вона жінка і…

— І ніякі заперечення не приймаються, Морозний! — суворо перебила Віра. — Любиш мого сина — люби і його маму! Ось так.

— Давай, Степанчику, я якось це переживу, — хихикнула Діна.

— От усе вам, жінкам, не йметься! А ще кажете, що це мені на старості років стріляє! А самі… самі он… — розмахував Степан рукою в повітрі, намагаючись придумати щось переконливе, але нічого не спадало на думку. — Он…

— Що он? — пирхнула Віра. — Ми з Діною на десяток молодші за тебе, тож не треба тут називати нас старими!

— Угу, і не треба тут робити вигляд, що ти наш мудрий прадід, — додала Діна.

— Та матінко рідна, коли я таке казав, що ви старі?

— Тільки що, Степанчику… от буквально тільки що, — нагадала дружина.

— І який ще прадід! — обурився Морозний, – Не треба робити з мене вже аж такого старого. 

— Я все ще чекаю зізнань… — не відступала Віра.

— Гаразд… Найбільше я любив Артура. Але… — Степан на мить зупинився, стримуючи сльози, що зрадливо набігли на очі. — Але тебе я теж люблю, Віро Мищенко. Хоча б за те, що народила мені такого гарного сина, як Мішель. Ай… та коротше… За все люблю! — здався Степан. — Вірите, я всіх вас люблю. Ось так.

— Тебе, Діночко, — як свою кохану дружину, яка терпіла мене все життя. Яка подарувала мені стільки кохання, що вистачить на вічність, — з теплом в очах говорив Степан, дивлячись на дружину.

— Тебе, Віро, — як подругу, яка все життя робила мого друга щасливим. Яка подарувала йому життя і щастя, про яке він мріяв.

Степан зробив паузу.

— Я люблю всю свою сім’ю. Алена та Софі, які витріпали мені всі нерви… був час. Мішеля та Віку, які нарешті надумали одружитися. Віру та Хостера, які вже одружені. Навіть цього лисого кота люблю, — додав Степан, скривившись, коли граф зайшов до кімнати.

— Справжній чоловік і батько, — усміхнулася Віра і взяла графа на руки. — Але зараз ми перевіримо правдивість твоїх слів щодо графа, — хитро посміхнулася вона і посадила лисого кота йому на коліна.

— Матінко рідна! — хутко підскочив на ноги Степан. — Забери це страхіття від мене! Я люблю цього кота, але на відстані… на відстані!

Діна та Віра лише дружньо розсміялися.

— Ми теж тебе любимо, Степане!

###

Попереду ще епілог ❤️

А поки нагадую, що ви дочитуєте останню книгу з таким героєм як Степан Морозний). Книга "Тату, я покохала хулігана" не прикріплена до циклу, бо вона цілком самостійна і її можна читати окремо. Але якщо вам подобаються ці герої, то можете почитати і інші книги) 

Цикл про батьків: 

"Бачити кінчиками твоїх пальців" — 1 книга циклу. Степан там більше як другорядний герой. Можна читати окремо від усього циклу. 

"Бути людиною" — 2 книга циклу. (Про Степана та Артура) На жаль, не можна читати окремо. Книга тісно пов'язана з першою частиною. 

"Бути другом" — 3 книга циклу. МОЖНА читати окремо від інших частин.