69. Пропозиція 2

— Мішелю, забери з перед очей моїх цей віник! — злісно гаркнула Віка, віддаючи пишний букет своєму хлопцю назад до рук. 

— Чорноброва, — намагався підлеститися хлопець, заливаючи солодкавим голосом їх прямо на вушко, — В чому причина твоєї злості? — обережно загорнув їй за вушко локон волосся Мішель, — Тобі не сподобався букет? То їдемо оберемо інший. Це ж нема проблем…чи хочеш прикрасу…чи ще що? 

— Точно! — розвернулася до Мішеля подруга, і хапаючи його за талію взяла в обійми, — Хочу прикрасу. Ту, яку носять на безіменному пальці правої руки! — продемонструвала свій голий палець Віка.

— Ну то поїдемо купимо тобі каблучку, – всміхнувся Мішель, вмикаючи дурбелика.

— Мені потрібна не просто каблучка, а обручка!! Обручка, Мішелю!! — злісно відповіла дівчина. 

— Ну то можеш у Віри позичити, — стенув плечима Мішель, — Поносити, потішитися, потім повернеш. 

— Ти знущаєшся?! — гепнула по плечах мажорика Віка, — Мені потрібна моя обручка! Моя! Подарована тобою! Ти взагалі мене кохаєш? – запитала жалісливо. 

— Звісно кохаю, — розсміявся Мішель, знову хапаючи Віку до себе в обійми, — Ну якщо ти…еее..Віка. Ти ж Віка? — пильно вдивлявся в обличчя дівчини Мішель, – Чи ти може Віра? 

— Ти дурбелик!! – розізлилася Віка, і засмикалася в дужих обіймах, — Довбень. Ти просто довбень!! 

— Ні…ти, Віка. Це твій характер…характер моєї коханої..

— Ти мене позориш, Мішелю…

Злість Віки перейшла у жаль до себе. Вона кілька разів шморгнула носом і зойкнула як мишка.

— Ти розказав підписникам, що збираєшся зробити мені пропозицію…і так і не зробив! Уже навіть Хостер з Вірою одружилися, а ми досі ні! Скільки часу вже минуло…майже рік!! А ти крутиш мені голову! 

— Що настільки закохана у мене, що голова йде обертом від Мішелика? Ех…таки твій татусь мав рацію, — говорив наче сам з собою мажорик, — Розумію…як можна в мене не закохатися? 

— Ти дурбелик!! Тисячу разів дурбелик!! — сіпалася Віка, але все ще була в обіймах свого хлопця. 

— Але просто подумай, скільки часу крутила мені голову ти? 

— І що я маю на це сказати, Мішелю? Чого ти чекаєш, вибачень? Моїх сліз? Поклонів? 

— Ну поклонів не треба…я ж не божество, і сліз теж…бо посмішка тобі личить значно більше. Ну а щодо вибачень…хм…та теж вони мені не потрібні, Чорногуска. 

– А що ж тобі треба? 

— Нічого, — ніжно всміхнувся їй Мішель, — Просто твоє так…і все…

Віка кілька секунд просто кліпала очима.

— То це пропозиція?! — отетеріла дівчина.

– Ну ти ж цього хотіла? 

— Це така пропозиція?! Ось така от суха? Без квітки і без каблучки? 

— Та чого ж без квітки? — пирхнув Мішель, — Де ж цей віник? Де ти його поклала?! – шукав очима букет хлопець, — А ось…— підхопив квіти у руку, — букет є. І каблучка буде. Тільки твоєї згоди досі немає…

— Я думала ти зробиш це на стрімі…Серед тисячі троянд, серед свічок і ….

— І тисячі глядачів?

— Ну так…

— Я думаю, що це все….ну не для них, а для нас…

Віка вже відкрила рот, щоб відповісти щось різке…але раптом замовкла.

Мішель опустився на одне коліно. Він  взяв її долоні у свої 

 — Це ж все лиш для нас двох, адже так? Ну а квіти, свічки, це все…я все це робив для тебе десятки разів вже…і ще зроблю. Все що захочеш, якщо погодишся стати моєю дружиною? То ти згодна стати моєю дружиною, Віка Морозна? 

Мішель знову простягнув їй букет і сказав:

— До речі каблучка є тут…у  якійсь троянді.

— У якій саме? — розсміялася Віка.

— А я не знаю…ти ж завжди любиш, щоб букет був пишним, щоб було багато троянд. Ну ось тобі квест. Шукай. 

— Дурбелик!! — розсміялася дівчина. 

— Було б звісно значно простіше, якби це і справді був віник, адже так, Чорноброва? — підморгнув Мішель.

— Дурбелик!! Просто нестерпний дурбелик!! 

Віка перебирала троянду за трояндою. Ось уже була десята, двадцята, тридцята…пятдесята. Остання! Каблучки немає. 

— Мішелю…тут…тут нічого немає! — майже впала у розпач Віка.

— Справді? – на обличчі хлопці вигравало справжнє здивування, — Та ну! Не може таке бути. Давай разом пошукаємо, — сказав він і став разом з Вікою перебирати бутони по новій, — Хм…і справді немає..може випала? – нахмурився.

— Випала?! Це клепала тобі з голови випала!! — роздратувалася Віка, — Якщо так, то йди і купуй нову!

— А точно! — постукав себе по виску Мішель, — Точно випала…тільки не клепалка, а память..кудись того..ту-ту…вона ж у мене тут…в кишені. 

— Де?! — майже фізично залізла у всі кишені Віка поглядом. 

— Точно де…ну у якійсь з цих усіх, — обівів себе рукою мажорик. 

— Як я могла закохатися у такого довбня? Жахх!! — пищала Віка, а Мішель як завжди реготав собі під носа. 

— Ну все не психуй! — взяв її за руку Мішель, — Обручка уже тут…на твоєму пальчику, — додав демонструючи Віці її долоню, а на ній і справді була каблучка. 

Віка ж хутко висмикнула свою руку, щоб роздивиися каблучку, але та підступно злетіла з пальця і покотилася підлогою.

— Ой..утекла, — знову розреготався Мішель, — Мабуть, завелика? Дивно…я ж добре знав твій розмір, коли купував її рік тому.

— Це тому що я за цей рік схудла! Від переживань!! — обурилася дівчина, — Ти мене довів!!!

— Так…спокійно, я її спіймав, — продемонстрував Мішель колечко, — Вона велика тобі бо це моя, — одяг він каблучку собі на палець, — Ну а твоя і справді була у якомусь з бутонів. Мабуть, реально кудись випала, — винно почухав він потилицю, — Тим краще, — скупо всміхнувся, намагаючись врятувати цю ситуацію від остаточного фейлу, — маєш можливість вибрати собі ту, яку забажаєш. 

— Ах..який же ти у мене дурбелик, Мішелю! От просто на всю голову! — випала Віка, а тоді розсміялася. 

###