68. Зять з вовчими зубами:)

Степан Морозний сидів на кухні перед тарілкою смаженої картоплі з квашеними огірками й періодично кривився, коли його телефон починав вібрувати.

— Матінко рідна! — обурився собі під носа чоловік, хрумнувши огірком. — Навіть поїсти спокійно не дасть… Що за приставучий тип?!

Діна, яка мила посуд, зрештою не витримала й запитала:

— Степанчику, чого ти весь час кривишся? — зітхнула дружина. — Це від цих огірків, так? Кислі вийшли цього року… Я так і знала…

— Що? — зиркнув на неї чоловік, відірвавшись від своєї тарілки.

— Кажу… ти весь час кривишся. Це все від цих огірків, мабуть. Не смачні — то викинь, навіщо пхати у себе насилу!

— Які огірки? — не міг второпати Степан. — До чого тут ці огірки, кохана?! У тебе завжди найкращі квашені огірки! Я кривлюся через цього Семена! Господи Ісусе, дзвонить і дзвонить. У нього що, срачка якась? Навіть поїсти спокійно не дасть! Для чого дзвонити без упину… Матінко рідна!

— Ну, може, у нього щось термінове…

— У Гайдутського?! Мила… не сміши мене. Я певен, він дзвонить, щоб або хвалитися чимось, або знову буде патякати про екологію і як до ста років дожити. Матінко рідна, та кому взагалі треба дожити до ста років?!

Діна тихо хихикнула, спостерігаючи, як обличчя її чоловіка знову перекосилося, коли екран телефону вкотре спалахнув від виклику.

— Але я тут подумав, що, може, він нам із Хостером чим допомогти зможе… Ну, з тим Черепом клятим, — сказав більше сам до себе Морозний і, натягнувши привітний настрій, відповів на виклик.

— О, Петрович… радий тебе чути!

— Атож, Морозний. По голосу чую, що так і є! — реготнув Семен. — А то після нашого останнього дзвінка я хвилювався за тебе. У нашому віці такі негаразди важко даються…

— І то правда, Петровичу. Але ти ж експерт! Знаєш уже все: що їсти, щоб нерви відновити, що не їсти, щоб до ста літ дожити… ну і таке усіляке.

— Ага… ну так, так, — реготав у трубку Семен. — Я позавчора якраз натрапив на статтю, де був рецепт настоянки від нервів. Я записав усе для тебе! Як приготувати, скільки часу настоювати… там різні трави треба: меліса, собача кропива… цілий список. Все зі спиртом витримати і…

— І ти, коротше, — хутко перебив Степан співрозмовника, — скинь мені все у вайбер, а я там подивлюся, — проявив цікавість Морозний.

Хоча, по правді, той рецепт йому триста років не був потрібен. Не збирався він ні готувати ту настоянку, ні тим паче пити. Треба йому якесь шарлатанство, якщо у нього невістка лікар? Ні, не треба! У нього й «Барбовал» є — єдина настоянка на всі випадки життя. Від нервів, від тиску і від людей.

— От і правильно. Тобі треба себе берегти, Морозний! Ти ж казав — маєш до весілля доньок дожити… До речі, ну воно буде, те весілля?

— Звичайно буде, Семене! Усе буде. Щоправда… ще не знаю коли. Ну, коли діти вирішать, тоді й буде.

— Ого… отакої! То значить таки знайшовся якийсь гідний зять! А не цей… як його… той хуліган, що ти тоді ледь з інфарктом через нього не зліг, — намагався пригадати Петрович.

— Хостер?

— Угу… точно! Хостер!

— Ну то й з Хостером у моєї доньки й буде весілля.

Гайдутському важко було закрити рота після цієї заяви Морозного. Ще й сказано це було таким спокійним тоном, майже буденним, навіть веселим.

— Чекай, Морозний… — нарешті озвався Гайдутський. — Я собі зараз отієї своєї настоянки накрапаю, бо я щось аж втетерів. Як ти таке допустив? Ти що, на якихось теж настоянках… ну тих, що не настоянки?

— Отак буває в житті, Петровичу! А зять у мене толковий трапився. Просто треба дещо той толк у його голові направляти… Любить він мою дочку, а дочка його любить. Що я можу зробити?

— Ну ти багато що можеш зробити. Ти завжди це міг, Степане… мені здається, що й не хочеш…

— Може, й не хочу, — щиро зізнався Морозний.

— А ти знаєш… я теж даремно на зятя грішив! Він у мене виявився ще тим шакалом.

— По головах пішов? — пирхнув Морозний.

— Ну не знаю… по головах чи не по головах, але з лейтенанта до полковника дійшов.

«Значить точно по головах пішов!» — пирхнув подумки Морозний, але промовчав.

— Йому б ще одну якусь справу… таку гучну. І міг би генералом поліції стати! Але там такий корупціонер на цій посаді… клятий виродок не хоче сунутися. Ну ти сам знаєш, як воно буває!

— Знаю… знаю, як буває, Семене, — всміхнувся сам до себе Морозний. — Слухай, а він має міцні зуби, цей твій зять? У сенсі, піде до кінця? Не побоїться, що йому горло перегризуть?

— Якщо матиме певність, що справа вигорить…

— Ну я зрозумів, коротше. Слухай… я тут подумав, що можу допомогти тобі, себто зятю твоєму, а він може допомогти нам із Хостером.

— І яким же чином?

— Ну скажімо так… Семене, ти чув колись про такого типа, як Лисий Череп?

— О так… оцей клятий корупціонер… Ну, що конкурент мого зятя, він же покровитель цього Черепа. Всі свої чорні справи через нього провертає. Гад!

— Треба ж таке… Здається, мій Хостер таки доведе твого зятя до генерала. Цей Череп ледь не вбив мого хлопця… Погань срана! І за ним повно всього кримінального. Коротше, Хостер допоможе з усім: докази, показання, свідків знайде. Там цьому Черепу можна буде багато чого інкримінувати — і розбої, і вбивства, і що тільки. Нам обом це вигідно, Петровичу. Мій зять вільно дихати зможе, і твій, якщо постарається й доведе зв’язок цих двох, теж при посаді буде.

— Ради такого можна й піднатужитися, Морозний. Як то кажуть: хто не ризикує — той не п’є шампанського.

— Точно, Семене.

— То виходить, Морозний, ти тепер не просто батько, а цілий батя вже!

Цього разу такий жарт чомусь сподобався Степану, і він підтримав товариша гучним сміхом.

— Виходить, що так, Семене. Ну що ж зробити… комусь у зяті дістаються генерали, а комусь хулігани.

«І я навіть не знаю, кого з них варто боятися більше», — подумки додав Степан, але Гайдутському, звісно, цього не озвучив.

— Ну то давай… передавай своєму цьому зятю інфу, і нехай гострить зуби. Буде сутичка не на життя, а на посаду самого генерала…