66. Пропозиція

Віра знову сиділа з альбомом та простим олівцем. Цього разу вона малювала Хостера з пам'яті. Олівець бігав по аркуші домальовуючи губи хулігана. Дівчина зобразила свого хлопця у класичному костюмі, і їй сподобалася ця фантазія. Хостер на малюнку виглядав не хлопчиськом з району, Хостер виглядав тут чоловіком. Всміхнувшись кутиком губ дівчина торкнулася пальцями зображених вуст. Кінчики пальців ніжно розтушовували олівець, роблячи зображення ще більш живим. 

— У тебе гарно вийшло, — почула вона легкий шепіт у себе над вухом. 

Цей голос…він був таким хвилюючим. Уже рідним, теплим. Дівчина озирнулася і несподівано вткнулася носом прямо в букет тюльпанів. Звівши очі вона побачила, що Хостер і справді був у класиці. До чого красивий. 

— У тебе теж, — прикусила дівчина нижню губу, розглядаючи хлопця.

— Ти про квіти…чи костюм? — простягнув Хостер їй букет, а затим поправив піджак. 

— Про все…про всього тебе.

Дівчина звелася. Хостер був вищим за неї десь лиш на сантиметрів пять, що завжди дозволяло їй дивитися йому в очі практично на рівні з своїм поглядом. 

— Я досі не вірю, що ти зайшов в мою кімнату через двері, а не вікно, — додала всміхнувшись. 

— Угу, — і собі всміхнувся хуліган, прислонивши свій лоб до її, — При чому впустив мене твій батько. Хух…. — важко зітхнув, — Щось мене починає лякає уся ця двіжуха.  Хвилююся так, ніби мене спіймали на криміналі і мають ось-ось посадити на нари…

Віра всміхнулася і сховала свою голову у нього на плечі. Хуліган обережно погладив її по волоссі. 

— Від тебе пахне якоюсь м'ятою…

— А це мені твій батя дав цього…свого “Барбовалу” хильнути, але мене від нього ще більше розтрясло. 

— А чому ти хвилюєшся? — запитала Віра взявши його за руку, і заглянувши в очі. 

— Ох, крихітко…я й не думав, що це так страшно…

— Страшно, що? 

— Страшно зізнатися комусь, що втріскався по вуха…

— Комусь? — запитально звелися брови Віри і вона хитро прищурила очі, — Ну якщо цей хтось не я, то тоді тобі реально має бути страшно…Хостере…

— Крихітко…після того як ти тріснула мені по писку у тій заброшці, я більше не міг думати ні про кого крім тебе. 

Віра гучно розсміялася і сказала:

— То тобі і справді подобається коли тебе б'ють, Хостере? 

— Говорю якусь чухню, — важко зітхнув хуліган і розсміявся сам з себе, — Я..я маю запитати тебе дещо важливе, а поводжуся справді…ніби якийсь відбитий. 

— У якомусь сенсі так і є, — підтримала жарт Віра. 

— Хух…останнім часом поводжуся як якийсь клятий боягуз, — голосно видихнув Хостер, — Є одна річ, яку я і справді сильно боюся, Вір. Я дуже боюся втратити тебе, я боюся, що у якийсь з днів, твоєї руки більше не буде у моїй долоні. Що…я просто закохався у тебе, крихітко. Безнадійно закохався…

Повисла пауза. Здавалося Хостер ще підбирав якісь слова у своїй голові. Його очі бігали кімнатою наче шукаючи якусь опору, але зрештою він не знайшов кращої основи ніж погляд навпроти. 

— Срань!! — почухав хуліган свою брову, — Пробач, крихітко…я не вмію говорити щось гарне, — крива посмішка. Хостер різко став на одне коліно і став шукати щось у кишенях піджака. Але там нічого не було. Він закинув голову назад і важко зітхнув: — Не може бути, що я це провтикав! А…– наче пригадав хуліган, — Воно у внутрішній кишені, – сказав і дістав з піджака маленьку коробочку. Відкрив, — Вірочко, ти вийдеш за мене? — запитав хутко опустивши очі аж до самої підлоги.

Весь цей час Віра мовчала. Дівчина аж ніяк не чекала, що хуліган запропонує їй це так швидко. Її теж скував страх, але це було те саме приємне хвилювання від моменту, який змушував її серце завмирати. Це були не сумніви…і не вагання, це було усвідомлення того, що все вже не буде як раніше. 

 — Крихітко, я розумію, що я не найкращий кандидат для тебе…це всі розуміють. Тому я не змушую тебе до весілля вже завтра. Ми можемо одружитися, коли ти захочеш. Коли ти будеш до цього готовою. Коли я зможу дати тобі щось більше крім тебе самого. Але ця пропозиція, щоб ти знала, що Хостер має серйозні наміри щодо тебе. Мені так буду спокійніше. Знати, що ти відповіла мені взаємністю…..Будь ласка, швидше щось скажи, бо…

— Так, я вийду за тебе, — відповіла Віра, беручи з рук Хулігана коробочку, — Можеш одягти мені цю прекрасну каблучку на руку. 

— А…— підвів очі Хостер, — Ааа…так.так, — вийшов з ступору хуліган і звівся на ноги. Треба ж таке…я поводжуся як налякана баба, — прошепотів собі під носа. 

— Ти не на той палець одягаєш, Хостере, — зупинила його Віра…— На наступний, — поворушила дівчина потрібним пальцем. 

###