65. Цього разу через двері)

Хостер тримав у руках букет тюльпанів. Він не міг пригадати, чи дарував хоч колись якійсь дівчині квіти. Раніше він не вважав доречним витрачати гроші на таку дурню. Та й його хуліганський авторитет завжди грав йому на руку — не доводилося особливо старатися, щоб здобути чиюсь прихильність. Але Віра… вона була іншою. Особливою для нього. Хуліган кохав її — і це відчуття неможливо було сплутати із симпатією, пристрастю чи хтивим бажанням. Поруч із нею йому хотілося поводитися гідно. Стримано. Хотілося берегти її. І кохати ще сильніше.

Між білим і рожевим діамантом Хостер обрав перлину. Вона здалася йому ніжною й водночас простою. Перлина завжди ховається на глибині… і в ній самій є глибина — чистота й безкрайність океану.

Хуліган був одягнений у класичний костюм. Востаннє він носив такий, мабуть, у дев’ятому класі — на випускному. Того ж вечора піджак було порвано в бійці з однокласником, який назвав його убогим. Убогим того вечора стала лише посмішка кривдника — Хостер вибив йому передні зуби. Відтоді його називали хуліганом. І ніколи — убогим. Згадавши це, Хостер ледь усміхнувся.

— Ого, — аж присвиснув Степан відчинивши вхідні двері, — Я й не знав, що тобі так личить класичний стиль. 

— У такому через вікно не можна, — всміхнувся кутиком губ Хостер, — Тільки через двері…Впустите? 

— Залежить від того, з якими намірами ти прийшов, — відповів Морозний і простягнув руку для привітання.

— З благими, Степане Олеговичу. Лише з благими.

— Ну, з мого досвіду, — почухав потилицю чоловік, — те, що для тебе благі наміри, для мене — нове сиве волосся.

— Ну… я…

— Що ти? — вперто дивився Степан йому в очі.

— Я дуже кохаю вашу доньку. І… хотів би з нею одружитися.

— І це ти називаєш благими намірами? — усміхнувся Морозний.

— Цього разу я не хочу перти напролом крізь стіну, якою є її батько, — скупо всміхнувся Хостер. — Якщо ви все ще думаєте, що між мною та Вірою має бути безодня…

— То що? Подаруєш ці тюльпани мені й підеш?

— Можливо, — знизав плечима хлопець, почухавши брову. — Але я прийду завтра. І післязавтра. І кожного дня, поки…

— Вирішив узяти на виморення? — всміхнувся Степан.

— Я хвилююся… і не знаю, що казати в таких випадках. Мені не личить така невпевненість, — пробурмотів Хостер. — Я стаю схожим на мажорика, — реготнув.

— Напевно, так і є, — усміхнувся Морозний і пішов до кухні.

За кілька хвилин він повернувся зі склянкою.

Хуліган скривився. У нього все ще в душі роїлися сумніви щодо Морозного. Може він хоче його позбутися? Він розумів, що це не так…але старі звички бути пильним і не довіряти навіть найріднішим нагадували про себе. 

— Не хвилюйся…це просто ліки, — всміхнувся Морозний, а Хостер теж всміхнувся кутиком губ і залпом випив вміст склянки. 

— То ти хочеш зробити моїй Вірі пропозицію? – подивився з-під лоба Степан на Хостера. 

— Так…

— А де ви будете жити? 

— Ну у мене є житло…

— Та халупа, де ти бухав? — пирхнув Морозний, – Там моя дитина не житиме. Тому я хочу допомогти вам…ну якщо звісно Віра погодиться, — хитро всміхнувся Степан, — Я на перший час зніму вам житло, якесь прилічне, а не оте твоє хуліганське гніздо…А ти за цей період маєш зробити ремонт у себе на квартирі. З цим теж допоможу..маю на увазі фінансово…ну і так…я знаєш, колись ремонти робив. Але то було дуже давно..Тоді ще було таке модне, як у тебе у хаті. 

Хостер мовчки слухав і не наважувався перебивати. Чомусь йому не було соромно від того, що хтось запропонував йому допомогу. Він більше не сприймав це як приниження, радше як прояв турботи та тепла, але аж ніяк не жалості. 

— Я не казав вам про це….але в той де коли мене витягли з того смітника. І я лежав там у машині, поки ми їхали до лікарні. Я чув ваші слова. Я чув, як ви назвали мене сином…як ви просили за мене. Я відчував як ви гладили мене по голові своєю рукою. Тоді я думав, що це сон…або що я вже помер. Та тепер я розумію - це було правдою. Я відчуваю, що я більше не сам. Що я потрібен. Що мене люблять і приймають таким яким я є. І я обіцяю, що я ставатиму кращим. Заради того, щоб бути гідним сином і чоловіком для вашої доньки…

— Я пишаюсь тобою, Хостере. І вірю, що у тебе все вийде, — підтримав його Морозний поклавши свою долоню йому на плече, — Ну…якщо твоє хвилювання уже минуло, то можеш йти до Віри. 

— Дякую… — тихо сказав Хостер.

Він уже взявся за ручку дверей, але зупинився.
Плечі ледь здригнулися. Він ніколи не вимовляв цього слова вголос — так, щоб воно щось означало.

Повільно обернувся.

— Бать.

Степан нічого не відповів. Лише стиснув губи й кивнув — так, ніби боявся, що голос його підведе. Тому додав подумки - і тобі, сину. 

###