63. Відчуття провини

Тиждень по тому…

Степан стояв перед прочиненими дверима палати, в якій лежав Хостер, і мовчки спостерігав за ним. Ось хуліган намагається встати самотужки, опершись на тумбу, проте видно — зламані ребра все ще віддають тупим болем. Хостер скривився, але таки сів на край ліжка. Віддихавшись кілька секунд, він взяв телефон і завмер. Морозний бачив, як хлопець довго дивиться на екран, а з очей його повільно котяться сльози. Він тихо схлипував, думаючи, що сам. Не важко здогадатися — за ким…

Степан важко зітхнув. Стер із власного обличчя вологу долонею й прошепотів:

— Мені так шкода, хлопче… Мені так шкода…

За мить він відчинив двері й зайшов до палати. Хостер швидко відвернувся, але різкий рух знову віддав болем — і під ребрами, і в голові.

— Пробач… Напевно, ти не чекав нікого, — сказав Степан, допомагаючи хлопцеві знову лягти.

Хостер, здається, хотів обуритися, але змовчав.

— Я… я просто досі не знаю, про що з вами базарити, — криво всміхнувся він.

— А я сам буду базарити, — у відповідь ледь усміхнувся Морозний, опускаючи руку на його плече. — Ну як ти?

— Та нормас. Раз уже можу сам вставати до параші — значить, виживу.

— Я не про фізичну форму. Про це я вже лікарів розпитав. Тобі ще валятися тут тиждень, максимум два. Я про інше… Про те, що в тебе на душі.

“Я про те, що в тебе на душі” — відлунням прозвучала в голові Хостера. Вперше в житті, хтось поцікавився цим. Невже цьому чоловіку і справді цікаво, що там в нього на душі? Що він відчуває…що приховує…Чомусь хулігану здалося, що батько Віри цілком щирий з ним. Чомусь з цим чоловіком перестало бути страшно своєї слабкості, своєї самотності. 

— Паршиво, бать… — тихо зізнався Хостер. — Мені дуже паршиво на душі…

Він сам не помітив, коли очі знову наповнилися сльозами. Не помітив, як Степан притягнув його до себе. І не помітив, як обійняв у відповідь — так, ніби обіймав батька.

— Знаю… — тихо промовив Морозний, поплескавши його по спині. — Знаю, що ти відчуваєш.

Хостер відсторонився, опустивши погляд. Йому здалося, що цього не зрозуміє ніхто. Навіть Віра.

— Думаєш, я не розумію? — кутиком губ усміхнувся Степан. — Усі навколо вважають, що ти відчуваєш втрату, біль, жаль… Але ти відчуваєш провину. Правда ж?

Хостер мовчки схилив голову, закривши обличчя руками.

— Це важка ноша, — продовжив Морозний тихіше. — Вона розчавлює. Не дає дихати. Ти постійно думаєш: “Якби… якби я не сказав… якби не зробив… якби не ворогував із Черепом…”

— Це я винен… — прошепотів Хостер. — Спершу в тому, що батька посадили. А тепер і в його смерті… Це я винен… я…

— Ні, — твердо перебив його Степан. — Це був його вибір. Він убив того паскудника, бо так вирішив. І, повір мені як батькові, він ніколи про це не шкодував. Навіть якби можна було повернути час назад — він вчинив би так само.

— Але якби я не сказав йому…

— Ти мусив сказати. Інакше ти б не дожив до сьогоднішнього дня. Або став би таким, як Череп. Ти зробив те, на що не кожен дорослий здатен.

Степан зробив паузу.

— Знаєш… я в житті навчився багато чого. Приймати ворогів. Гамувати лють. Приймати правду, якою б гіркою вона не була. Я навіть пробачив свого батька… Але я довго не міг пробачити себе за те, що вбив його.

Він опустив погляд.

— І це почуття провини жило зі мною роками. Воно важке, Хостере. Воно з’їдає зсередини. Тому не тягни його все життя, як я. Відпусти вже сьогодні. Не дозволяй йому зламати тебе.

Хостер кілька секунд мовчав. Степан дивився на нього й бачив у його очах повагу… і те тепло, яке буває тільки між рідними.

— Але йому залишилося всього кілька місяців… якихось клятих кілька місяців до свободи. І ми знову були б разом. Я і мій батя… Я б не був сам. Я так цього чекав…

Голос зрадницьки затремтів.

— Ти не сам, Хостере, — спокійно сказав Степан. — Я твоя сім’я. І повір: заради своєї сім’ї я здатен на все. Навіть на неможливе. І якщо ти думаєш, що я так просто все це спущу Черепу — ні, сину. Він за все відповість. Батя тобі це обіцяє. Чуєш? Обіцяє.

Хостер ковтнув повітря.

— І вам… справді треба в сім’ї такий, як я?

— Що значить “такий”? — пирхнув Морозний. — Та ти ж харизматичний засранець, якого нам якраз і бракувало.

Він ледь усміхнувся.

— Щоправда, з хуліганством доведеться зав’язати. І з усією тією дурнею, що крутилася в твоїй голові. А з рештою батя тобі допоможе.

###