62. Повернення

Віра сиділа біля ліжка Хостера вже майже добу. Виходила лише на кілька годин — прийняти душ і змусити себе щось з’їсти. Батько вперто наказував їй відпочити, але вона відмовлялася.Лікарі сказали, що ця доба буде вирішальною. Наразі Хостер перебував у стані глибокої непритомності внаслідок больового шоку та закритої черепно-мозкової травми. Якщо протягом найближчих одного-двох днів він не прийде до тями, існував ризик переходу в кому.

У хлопця були зламані кілька ребер, численні забої по всьому тілу та великі гематоми. Через травму грудної клітки й нестабільне дихання його підключили до апарата штучної вентиляції легень. Ритмічний звук ШВЛ заповнював палату. Щоразу, дивлячись на Хостера, Вірі хотілося плакати від безсилля. Але вона трималася. Просто сиділа поруч і обережно гладила його по голові, уникаючи бинтів і синців. У такому стані він виглядав дивно мирним — ніби просто спав. Лише одного разу в нього стався напад судом. Лікарі пояснили, що це реакція на травму голови. Після цього його стан стабілізували, і тепер він лежав нерухомо, з закритими очима, під ритмічне шипіння апарата.

— Хостере, повернися… повернися, — прошепотіла вона, обережно піднімаючи його долоню до своїх губ. — Повернися і більше не йди від мене. Ти ж обіцяв бути моїм персональним хуліганом. А Хостер завжди виконує обіцянки…

Пальці були холодні й майже нерухомі. Лише груди ритмічно здіймалися під контролем апарата. Віра ще раз поцілувала його долоню і поклала руку назад, не відпускаючи.

— Вір, тобі треба відпочити, — відчула вона дотик сестри до плеча. — Я побуду з ним. Подбаю, як про свого, — підморгнула Віка.

Віра ще раз поглянула на Хостера і ледь кивнула. Сестра мала рацію — їй потрібно було поспати. Коли вони з хуліганом залишилися в палаті самі, Віка присіла ближче.

— Маю зізнатися, Хостере… — тихо почала вона. — Ти до паскудства гарний. Я розумію, чому Віра в тебе закохалася. Тож ти її не підведи… вибирайся з цього стану. До речі, кайданки личили тобі більше, ніж ці трубки.

Віці здалося, що кутики його губ ледь здригнулися. Вона нахилилася ближче. І раптом — майже непомітно — ворухнувся вказівний палець.

— Хостере? — Віка підвелася. — Якщо ти чуєш мене, поворуши ще раз.

Минуло кілька секунд. І палець знову ледь-ледь здригнувся.

— Молодець… — прошепотіла вона, стискаючи його руку. — Стисни мою долоню.

Відповідь була дуже слабкою, але вона її відчула. Віка швидко покликала лікаря. Той перевірив показники монітора і кивнув:

— Є позитивна динаміка. Можливо, скоро будемо зменшувати підтримку.

Минуло ще дві години.

Спочатку змінився ритм на моніторі. Потім його повіки здригнулися. Повільно, ніби долаючи величезну вагу, Хостер розплющив очі. Погляд був мутний, дезорієнтований. Він спробував поворухнути головою — і відразу скривився від болю. Його пальці ледь стиснули край ковдри. Губи поворушилися, але було незрозумілим, що він намагається сказати. 

— Віра? — тихо здогадалася Віка.

Він ледве помітно кивнув.

— Вона зараз прийде. Тільки не геройствуй, добре?

Очі хлопця повільно заплющилися знову — вже не в непритомності, а в виснаженні. Віра приїхала за годину. Щойно вона зайшла до палати, Хостер, ніби відчувши її присутність, повільно розплющив очі. І кутик його губ ледь-ледь піднявся. Дівчина обережно підійшла ближче. Їй шалено хотілося схилити голову на його груди й почути, як б’ється серце. Але вона стрималася — знала, що кожен рух відгукується болем у зламаних ребрах. Вона взяла його долоню. Тепер пальці вже не були безвольними — вони тихо, слабко відповідали на її дотик.

— Дякую, Хостере… — прошепотіла Віра, притискаючи його руку до своїх губ. — Я кохаю тебе.

Хлопець спробував щось сказати. Губи поворушилися, але голос був хрипкий, майже нечутний — лише подих і зламані звуки. Віра всміхнулася крізь сльози.

— Я знаю, що ти хочеш сказати… — нахилилася вона ближче. — Що ти теж мене кохаєш?

Хостер ледь помітно кивнув. Рух дався йому важко — на обличчі промайнула тінь болю. Але його пальці стиснули її долоню вже трохи впевненіше. І цього було достатньо.

###