61. Все буде добре

Степан їхав у машині мовчки. Його немолоде тіло відчувало втому, а свідомість і далі била тривогу, не даючи перепочити ні на хвилину. Голова боліла від хвилювання, пальці тремтіли. Губи чоловіка ледь помітно ворушилися — це була молитва. Це було прохання. Це був страх. Степан уявляв себе там… у тому смітнику, у темряві. Уявляв власну безпорадність і страшне відчуття — бути нікому непотрібним.

— Довго ще їхати, Мішелю? — запитав Морозний, легко торкнувшись плеча хлопця.

— Ні… дядьку, ще хвилин десять, — відповів той, глянувши на Степана в дзеркало заднього виду. — Ви як?

— Зі мною все добре…

Так… з ним усе добре. І з цим хлопцем теж буде добре. Принаймні Степан дуже хотів у це вірити. Йому все ще не хотілося бачити Хостера чоловіком для Віри, але цей парубок точно не заслужив на таку долю. Не заслужив закінчити життя ось так — ніби він нікому не потрібен. Потрібен.

Степан ніколи не вважав себе хорошим батьком. Але відчайдушно намагався ним бути. Не завжди вдавалося, особливо на початку. Колись йому навіть хотілося втекти — від відповідальності, від самого звання “тато”. Та тепер він хотів ним бути. Для свого сина. Для доньок, яким усім серцем бажав щастя. Саме тому нав’язував Мішеля Віці, а Хостера не хотів бачити поруч із Вірою. Степан хотів бути батьком для Мішеля замість Артура. І зараз раптом відчув: він хоче бути батьком і для Хостера. Дивне відчуття. Ніби приміряв чужий біль на себе. Ніби бачив там, у темряві, себе малого — самотнього, побитого, того, кому нікуди було йти. Можливо, він просто хотів стати батьком для того хлопчика, яким колись був сам.

— Слухай, я не хотів питати при Вірі, — порушив тишу Мішель, звернувшись до Шурупа, — Але…— він вагався, — Може бути все гірше ніж ми припускаємо? Ну..там… що Хостер у пакеті, чи ну…поділений по пакетах. 

— Ні, — нахмурився Шуруп і з презирством глянув на мажорика, — Може й Череп відбитий на всю свою лису голову, але ж не якийсь там маніяк, – пирхнув. 

Степан важко зітхнув і розтер обличчя долонями. Так… йому вже треба прийняти себе таким. Стьопку, який не завжди вмів контролювати емоції. Стьопу-хулігана. Стьопу, який носив у душі тягар вбивства і провини за нього.

Автівка зупинилася. Степан швидко вийшов, грюкнувши дверцятами. Кілька метрів вони пройшли пішки — і перед ним постала та сама стіна. І ті самі смітники. Глибокі контейнери… і десь там — його син. Шуруп і Мішель відкривали їх один за одним, заглядаючи всередину з ліхтариком.

— Я бачу його, — сказав Мішель і стрибнув усередину.

— Він живий? — затамувавши подих, запитав Шуруп.

— Поки не знаю… Він не рухається…

— Обережно з ним, синку, — сказав Морозний. — Можуть бути переломи чи інші травми.

За кілька хвилин вони витягли Хостера. Його тіло безвільно повисло на руках хлопців. Обличчя було в кривавих потьоках, бліде. Шкіра — холодна на дотик. Кілька секунд тиші. І невідомості.

— Пульс є… але дуже слабкий, — сказав Шуруп, прикладаючи пальці до шиї друга.

— Хутко до лікарні, — скомандував Морозний, притримуючи голову хлопця.

Степан сидів на задньому сидінні поруч із Хостером, і його серце щоразу стискалося, коли він дивився на нього.

«Хіба люди мають право так чинити одне з одним?.. Чому світ такий жорстокий?..»

Він обережно торкнувся голови хлопця, погладив його, як рідного сина.

«Все буде добре… сину. Все буде добре. Батько обіцяє тобі. Я обіцяю».

Степан відчув, що плаче. Сльози текли по обличчю, а разом із ними знову піднімалася стара провина — за чуже життя, що тиснула на нього всі ці роки.

«Ти не помреш, Хостере. З тобою все буде добре. Ти не будеш чужим у моєму домі. Ти — свій. У тебе є сім’я, якій ти потрібен».

До найближчої лікарні було десять хвилин. Увесь цей час Степан тримав його за руку і щось тихо говорив. Хостер не чув. Але ці слова чув Бог… І як би Степан не хотів, зректися їх він уже не зможе. Сьогодні він пообіцяв собі бути батьком для цього хлопця — і він буде. Неідеальний син для неідеального батька. Прекрасне комбо.

— Таточку… скажи мені, Хостер живий? — почув Морозний голос доньки, щойно підніс слухавку.

— Живий, донечко. І з ним усе буде добре. Не одразу… але буде. Я тобі обіцяю.

###