60. Де це?

— І де цей смітник? — важко глитнув Степан перш ніж запитати. 

Чоловік відчув як його батьківське серце боляче стиснулося. Так, це був страх за когось рідного. Він мав зізнатися, хоча б собі тихенько, що Хостер йому дорогий. Не тільки через те, що його кохає донька. Сам чоловік його любить. 

— А цього я не знаю, — втиснув голову у плечі Шуруп, — Малий накивав п'ятами, вирвався гад…або навмисне не сказав, — схопився руками за голову хлопець. Було помітно, що його мучить провина, і він не міг змиритися з своєю поразкою.

— Чекай, тобто все що тобі вдалося довідатися про місцезнаходження Хостера, це лиш фото цього смітника?! — роздратувався Сидоренко, — Це як пальцем у небо!! 

— А ви цього і не зробили, пане лейтенанте!! — обурився Шуруп, підриваючись на ноги. 

— У тебе було п'ять штук зелених! — і собі підірвався на ноги дільничний, — І все що ти приніс натомість - це фото смітника, який може бути у кожному районі міста??!! 

 Дільничний голосно фиркнув і несхвально похитав головою.

— Не зображайте з себе турботливого татуся тепер!! — процідив крізь зуби Шуруп, підійшовши упритул до поліціянта, — Ви ним так і не стали для Хостера! А те, що ви так і не прийшли до свого друга у в'язницю, гризтиме вас до кінця життя. Ви клятий боягуз, лейтенанте! — тицьнув хлопець пальцем чоловіку прямо у груди.

 Дільничному такий жест явно не сподобався. Було помітно - хуліган проїхався по живому. Скививши обличчя Сидоренко вже збирався випалити щось у відповідь, але його зупинив Мішель.

— Нам усім треба заспокоїтися, — розборонив цих двох мажорик, — Ми лиш витрачаємо час…а надворі холодно…і вечоріє, — з сумом сказав хлопець, переіодячи погляд на вікно, — Якщо вдарить мороз, Хостер просто замерзне там. 

— Якщо він ще живий, і якщо його не знайти до ранку, то так і буде, – погодився Сидоренко.

Шуруп злісно шпурнув стільцем об стіну. Віка ж аж підскочила від цього гуркоту і обійняла не менш налякану Віру. 

— Контролюй себе!! – гаркнув лейтенант, — І не забувай де ти знаходишся! — тоді він зробив невелику паузу і додав: — Не знаю, що з цим робити, можна спробувати через фото шукати. Розіслати світлину і чекати допоки хтось зголоситься. 

— Це буде дуже довго! Це може розтягнутися на дні, або ж тижні!! – з роздратуванням та відчаєм заперечив Степан, — Хостер не може чекати так довго…, — говорив наче сам з собою Морозний, а тоді додав ще тихіше: – Мого сина треба рятувати вже…ви розумієте це лейтенанте? 

— Мені видаєтеся, що я десь бачив вже це місце…ця стіна…бляха! Не можу пригадати де, — злився сам на себе Шуруп, знову втикаючи на світлину. 

— Спробуй пригадати, – ніжно попросила Віра, присівши поруч і взявши хлопця за руку.

— Я намагаюся, Багірочко, — відвовів хлопець, поцілувавши її долоню. 

— Матінко рідна, — розтер обличчя Морозний, — Ми ж не можемо тут просто сидіти і чекати! 

— Здається…здається у мене є ідея, — раптом примружив очі Мішель, — Це може спрацювати, — сказав хлопець і підійшов до Віки і схопив її за руку, — Чорноброва, хутко до моцика, візьмемо свої шоломи і вийдемо у прямий ефір! 

Морозний з Сидоренком лиш перезирнулися і криво усміхнулися. Було помітно, що ці двоє ставилися до ТікТок якось скептично.

За кілька хвилин парочка уже була в шоломах і Мішель вийшов у прямий ефір. 

— Уху!! Всім привіт, підписники!! — намагався стартувати з гарним настроєм Мішель, привітно махаючи рукою в екран. Але насправді його руки тряслися, а очах був страх. Добре, що він має шолом на голові, — І я сьогодні не один, а з своєю коханою, — притягнув він до себе Віку та легко постукав пальцем по склі її шолома. 

Актив відразу ж підкочив, і глядачі стали сипати лайками та дарувати подарунки. Було помітно, що всім подобався цей тандем, і у цієї пари було чимало фанатів. 

— Отож, дорогі підписники. Маємо до вас прохання, — сказав Мішель, розуміючи, що треба якнайшвидше дізнатися потрібну інфу, — Нам потрібно дізнатися, у якому районі міста зроблено це фото, — говорив, демонструючи знімок, — Можливо хтось поруч живе, або ж працює? Нам потрібна адреса, — а тоді він зробив паузу і поглянув на Віку, — А за це ми розкриємо вам головну інтигу нашого акаунту, і ви побачите мою кохану дівчину і мене без шоломів. Ми покажемо вам свої обличчя. 

Така заява підняла актив ще сильніше і до ефіру стали додаватися нові учасники все більше і більше. Багато хто писав адресу навмання, але Сидоренко лиш заперечно махав головою, мовляв це не то. Нарешті хтось впізнав місце по справжньому, сказавши, що це фото з його району. 

— Я на хвилиночку, любі, — сказав Мішель, передавши телефон Віці, яка тепер мала сама розважати усіх на стрімі. 

— Шуруп ось така адреса тобі щось говорить? — запитв Мішель хлопця, підійшовши до хлопця і скинувши шолом. 

Кілька хвилин хлопець судомно думав, а тоді плеснув у долоні і крикнув: 

— О так…це ж місце їх першої стріли. Я знаю де це…просто тоді там не було цим смітників, але була та стіна. Хутко їдемо…це не дуже далеко!! 

— Я з вами!! – схопив куртку з стільця лейтенант. Разом з ним і Степан. 

— Я теж їду! — підбігла до усіх Віра.

— Ні!! — перепинив її батько, — Ти ні…— додав лагідніше, — Ти приїдеш уже в лікарню. Тобі не треба там бути і це бачити…

— Або у морг, — додав Шуруп, а всі злісно на нього подилися. Хлопець криво усміхнувся і виставив руки перед собою, ніби захищаючись: – Та жартую я. Хостер, якого я знаю, завжди вигрібав з найбільшого лайна. І він живий, Багірочко, даю слово пацана. 

###