59. Знайти Хостера

— Що значить, ви не можете нічого зробити?! — кричав Степан у кабінеті лейтенанта Сидоренка.

Позаду нього стояв Мішель, тримаючи в обіймах налякану Віру. Хлопець гладив її по волоссі, і намагався заспокоїти. Дівчина була у відчаї, і весь час плакала. 

— Послухайте, що ви пропонуєте, Степане, сісти у свою службову машину і навмання їздити містом у пошуках Хостера? Чи розклеїти афіші з його лицем? - дільничний важко зітхав, — Така новина може будь-кого вибити з колії…він напевно знову десь тиняється. Або ж зірвався, як от нещодавно…ви ж самі бачили…

— Ні…з Хостером щось трапилося, я відчуваю, — заперечила Віра.

— Ми були у нього вдома…його там немає. Слухавку він не підносить, — додав мажорик. 

— Навіть якщо він зник, розслідування почнуть лиш через три доби, а з моменту його зникнення минуло лиш кілька годин, — розвів руками лейтенант, — Я не можу підняти людей просто так, тим паче через якогось хулігана…я не хочу звучати грубо, але вам треба зрозуміти, що я безсилий…

— А чим ви взагалі думали, коли повідомляли йому таку новину? — намагався знайти винних Степан, – Таке треба говорити зважено, а не рубати з плеча!! 

— Він був у вашому домі!! —  і собі огризнувся лейтенант, — Під вашою опікою, Степане Морозний. А тепер ви хочете перекинути на мене всю відповідальність??

— Перекинути на вас вашу ж відповідальність?!! — і собі кричав Морозний, — Ви себе хоч чуєте, лейтенанте! Якщо з хлопцем щось трапиться, то на вашій совісті буде не лише смерть його батька, але й самого Хостера!! 

— Хостер не помре! — і собі зірвалася Віра.

— Слухайте, мені здається нам усім треба заспокоїтися, — вирішив зупинити цю сварню Мішель, — Подумаємо разом, куди він міг піти.

— Тільки до Лисовського. Це він організував напад на Романа. Але я вже його перевірив. Посилав одного поліціянта до нього. Ця гнида зараз у барі, бухає. Свідки стверджують, що він там від ранку. 

— Та свідки можуть говорити, що хочуть. Так само як отой слідчий з капустою замість голови! – пирхнув Морозний.

— Напарник сказав мені, що помітив свіже садно у Лисовського на лиці…і кісточки рук були збитими. Зовсім свіжі поранення, — зітхнув лейтенант, чудово розуміючи кого міг бити цей тип. 

— То чого ви чекаєте?! — гаркнув знову Степан, — Треба привезти його на допит і витрясти з цього падла, що він зробив з Хостером!! 

— Заспокойтеся!! — гепнув по столі Сидоренко, — У мене немає що йому пред'явити? Я не можу так взяти та безпідставно затримати його! 

— Безпідставно? — скривився Мішель, — Він організував підпал на моїй автомийці, казна-що зробив з Хостером, врешті-решт організував вбивство його батька! 

— Це все не можна ніяк довести, наразі! Романа зарізали інші зеки, які і так сидять довічно, і ніхто з них не пов'язує себе з Лисим Черепом. У нас нічого немає…

— То що ви нам пропонуєте, лейтенанте, просто спокійно піти додому і лягти спати?! — нахмурився Степан.

— Можете помолитися за хлопця...перед сном. 

Ця фраза прозвучала як якесь знущання, але це радше був акт прощання. Здавалося лейтенант Сидоренко опустив руки й уже підписав Хостеру смертний вирок. Від цього Степан стис руки в кулаки, Мішель лиш важко зітхнув, опустивши голову, а Віра схлипнула. 

— Послухайте, я не хочу нікого лякати, та якщо він і справді ходив до Черепа, то навряд чи Хостер досі живий. Якщо ми й знайдемо його…то я зобов'язаний попередити, що це може бути лиш тіло…

Вірі від цих слів стало погано. Пальці враз стали холодними, ніби до них перестала поступати кров. В очах все потемніло. Дівчина повільно їхала стіною додолу. Мішель підхопив її на руки, і виніс з кабінету. 

— Думайте, що говорите, пане лейтенанте, — спокійно заперечив Морозний, — Може ви й здалися, але свого сина не залишу сам на сам з усім цим. Де б він не був, хоч з-під землі дістану і поверну з найбільшого пекла…

— Не сумніваюся ні на мить, — всміхнувся кутиком губ Сидоренко.

Кілька секунд два чоловіки дивилися один одному у очі. Наче вирішуючи хто кого, але зрештою лейтенант відвернувся. 

— Я знаю хто може нам допомогти, — знову відчинилися двері лейтенанта і в них з'явилася Віра. Вона виглядала значно краще і була дуже зібраною…наче й не плакала кілька хвилин тому. Лише червоні очі видавали те, що вона хвилини тому плакала. 

— І хто ж? — запитав Мішель, зайшовши відразу ж за нею.

— Шуруп. 

###

— Багірочко, якщо ти дзвониш до мене, щоб запитати де Хостер, то я не знаю, — почулося з динаміка Віри, як тільки хлопець з району взяв слухавку. 

Над телефоном дівчини стояли Мішель, Степан та дільничний Сидоренко. Усі уважно слухали розмову.

— Але ти ж можеш дізнатися, — відразу ж відповіла Віра, — Шурупе, благаю…допоможи.

— Послухай, Багірочко, я був його другом. Це так. І слугував містком між ним та Черепом, але..цього разу він пішов напряму. Я поняття не маю, що з ним сталося. 

Степан щоразу хмурився від цього звернення до своєї дитини - “Багірочка”, але мовчав. 

— Може ти можеш дізнатися, поговорити з кимось з людей цього Лисовського.

— Хочеш, щоб і мене кокнули разом з твоїм коханим на пару? — фиркнув Шуруп, – Багірочко, твій татусик взагалі в курсі, що ти….

— Я в курсі, — грізно відповів замість доньки Морозний.

— Ов..пробачте, я не знав, що наші розмови прослуховують, — почувся саркастичний смішок Шурупа, — Я так розумію дільничний теж з вами?

— Теж…

— Ну то тоді він вже вам сказати, що Хостер уже ймовірно не жилець. 

— Шурупе, як ти можеш? Він же твій друг, — не стрималася Віра, і знову захлипала.

— Багірочко, може я і звучу жорстоко, але на відміну від тебе я не дивлюся на світ крізь рожеві окуляри. Хостер пішов до Черепа, а це може означати лише одне - звідти він вже не вийде…І повір, мені теж від цього прикро. Бо як ти й сказала, я теж вважаю Хостера своїм другом. І він завжди був дуже сміливим, але таким відчайдухом…Срань…

Мішель глянув на Віру, що сховалася в обіймах Степана, і забрав з її рук телефон.