58. Знову жертва...

Далі все було як в тумані. Телефон випав з рук, усмішка злетіла з обличчя. Руки зрадливо затремтіли. В очах назбиралися сльози. Віра щось розпитувала, але вуха наче заслало пеленою. Він ніби осліп на два ока, ніби оглух на два вуха. Світ суцільний хаос і темрява. І ось він вже втікає з дому Віри…наче остаточно зрікаючись всього світлого і доброго, що могло бути, але вже не буде. У його житті вже нічого не буде добре. Ніколи! 

До звільнення батька залишилося лиш кілька місяців. Кілька клятих місяців!! Що це у порівнянні з тими тринадцятьма роками, які його батько відсидів там. Якихось кілька місяців і у нього би знову була якась сім'я, якась рідна людина. Але тепер немає нікого. Він сам. Тринадцять років чекання, і все даремно. Прокляття!! 

Це все Лисовський. Так…це він!! Ну тепер вже Хостеру нема чого втрачати, крім власного життя. Він обіцяв батьку не сісти, але його вже немає. Тож і обітницю немає перед ким тримати. Тож тепер нічого не завадить хулігану вбити цю падлюку! Батько свого часу захистив його честь і пожертвував життям, яке закінчилося ось так…від рук якихось лиходіїв, для яких життя немає цінності, зате має ціну.

Хуліган вирішив, що здохне, але таки добереться до цього падла! Він помститься за все. Ніколи ще в житті у Хостера не було такої рішучості. Схопив телефон і набрав до друга.

— Шуруп, договорися з ним про стрілу! Домовся з цим падлом!! — волав хуліган у телефон. 

Перехожі у парку сахалися від нього, та хулігану було байдуже. Він кричав як несамовитий. Він лютував і був у відчаї. 

— Не чини дурниць, Хостере! — намагався зупинити друга Шуруп, — Він не допустить тебе до себе. А якщо й допустить, то щоб покінчити з тобою. Тобі треба тікати, а не йти до нього! Ти чуєш мене? 

— Ні…ні я не зможу жити поки він на волі. Допоки він дихає, — гаркнув Хостер, а затим голосно розридався. Кілька секунд і він зібрався, — Я покінчу з ним. Домовся…це все що я тебе прошу. Тобі не треба йти зі мною до нього…і нікому з наших. Я піду сам.

— Ти не жилець, Хостере! Він не випустить тебе від себе живим!! 

— Я маю поглянути йому в очі! Я маю помститися йому…за смерть батька…я маю…я маю….

— Ти просиш мене підписати тобі смертний вирок!  Я не можу, — залишався категоричним товариш.

— Ти можеш!! Та до сраки…я сам!! — кинув роздратовано фиркнув Хостер. 

Сам. За законами вулиці такі “стрілки” можна влаштовувати лише через посередників..як от Шурупа. Одна сторона обирає місце, інша - час. Узгоджуються свідки, правила і таке інше. Але якщо хтось йде на пряму…то всі привілеї дістаються тій стороні, яку викликали на стрілу. Себто, Черепу. 

Знайшов у телефоні давній контакт - Лисий Череп. Кілька гудків і на тому кінці почувся зловтішний смішок:

– Привіт, мій давній друже. Як тобі мої подарунки? Один краще іншого, адже так? 

Голос Лисовського звучав тріумфально, самовпевнено, з гординею і прихованою злобою. 

— Де?? — запитав Хостер. 

О так…слово “де” ці двоє розуміли чудово. Зі слова “де” почалося їхнє справжнє протистояння. Коли Хостер зірвався і вирішив не терпіти більше чужих принижень і вибити свій авторитет. Не бути більше під гнітом Лисого Черепа, який лиш називав Хостера другом, але насправді вважав своїм посіпакою. Тоді й прозвучало це “де”, яке означало - назви місце і час, а стрілка визначить переможця. 

— Відразу до справи…оце справжній Хостер! — розреготався Лисий, — Хотів дати тобі можливість самому вибрати місце на якому я тебе роздавлю, але оберу я. Тепер я сам все обираю, що трапиться з тобою, гнида! І я оберу, де ти здохнеш!! 

— Де? – ще раз повторив своє питання Хостер. 

— Там де билися вперше…в старому амбарі. За годину. Я навіть найму для нас глядачів. Твоє падіння буде дуже епічним і ти вже не встанеш! 

— Це ми ще побачимо! — відрізав Хостер, і дав відбій.

Хуліган зиркнув на годинник. Якраз за годину дістанеться до того місця. Телефон розривався. Дзвонили всі кому не лінь - Шуруп, дільничний Сидоренко, мажорик, і Віра. Дивлячись на її фото, що періодично з'являлося на екрані мобільно, Хостер на миті завмер. Затим поцілував її губи на світлині та заблокував телефон. Накинув каптур на голову і подався на місце сутички. 

###

Відчинивши двері старого амбару, Хостер побачив десяток людей Лисого черепа. В чотирьох кінцях амбара стояли бочки в яких палахкотіло полум'я. Здається лисий і справді хоче видовища. Ну що ж…Хостеру було все одно. Він переможе. Як було завжди. По попри нерівні сили, попри те, що цього разу він сам.

— О, прийшов "главарь" нашого району. Розступіться, пацани, — замахав руками Лисий Череп, — Оплески нашому головному! 

В словах лисого чувся сарказм і знущання. А посіпаки у всьому його підтримували, тож відразу після слів останнього, вибухнули гучними оплесками. Хтось навіть свистів. 

— Може припиниш базікати, і покажеш на що здатний! — заявив Хостер, скидаючи з себе куртку і кидаючи її підлогу.

— А малий як завжди з бойовим настроєм, — розреготався недруг, — Наш Хостер!! Ходять чутки, що він непереможний…та, – вистав перед собою руку Лисий, — Сьогодні ми доведемо, що всі рано чи пізно програють і падають. 

— Менше філософії, Череп. У тебе до неї голова не розвинена. Краще покажи на що ти здатний.

— О..оце я розумію запал! Не терпиться здохнути, Хостере? Я думав спершу розповісти як сконав твій татусь, – реготнув гидко, — Мені розповіли усе в деталях…

Хостер закричав і кинувся прямо до противника, але відразу ж п'ятеро чоловіків перегородили йому дорогу до Лисовського. 

— Треба ж таке…у мене якась карма вбивати татусів. Неприємна штука, Хостере, вбивати людину. Скажу тобі, що після цього уже ти не станеш таким, як був до…Тож, я не дам тобі нести тягар моєї смерті…і вб'ю тебе першим. 

— Яке благородство! Навіть і не мрій!! Я вб'ю тебе!! — дратувався хуліган. 

— Ну звісно, звісно, — не сприймав погрози Хостера серйозно Лисий, — Але спершу спробуй підійти до мене..