57. Персональний хуліган

— Хостере, обіцяй, що ти будеш лише моїм, – прошепотіла Віра, коли Хостер взяв її за руку.

Дивно…вони не бачилися лише кілька днів, а видається наче минула ціла вічність. Ціла вічність чекання. Але зараз її Хостер був тут. Тримав за руку, сидів у кімнаті. Його дихання відчувалося її шкірою. Його дотики відчувалися мурахами на тілі. 

— Обіцяю, що буду лише твоїм, Крихітко. Я буду лише твоїм персональним хуліганом, – хитро всміхнувся, — І я буду бешкетувати з тобою, де тільки накажеш мені.

— Тобою можна керувати? — хихикнула Віра. 

— Тобі можна, Вір, — прошепотів Хостер їй на вухо, — Мені подобається, коли ти мною керуєш, крихітко, – додав. 

Їх сполохав швидкий стук у двері, а потім ті різко відчинилися. На порозі стояв Степан. Хостер хутко забрав руки з талії дівчини, а Віра ж навпаки ще ближче підсунулася до хулігана.

— Тату! Ти чого це вриваєшся без стуку? – обурилася Віра.

— Як це без стуку?! — обурився батько, — Я стукав! Але ж у тебе вуха іншим зайняті.

— Ти постукав і відразу ж зайшов…минула якась секунда!!

— Яка різниця, Вірочко? Минула секунда, дві три чи п'ять. Факт залишається фактом. Я стукав! — стояв на своєму чоловік, — Так…— помахав рукою Морозний, — Хостере, ану но відсунься від неї так на метрів два. Хутенько…

— Слухаюся, бать! — переможено підняв руки до гори Хостер і сів на протилежному кінці ліжка.

— О…ось так вже краще! Так чудово! Ось так і сидіть…на такій відстані! А то така дистанція між вами була вкрай небезпечною. Я…я не дозволю вам робити нічого забороненого у моєму домі!

— А не у вашому домі? — всміхнувся Хостер. 

Та Морозний здається такого жарту не оцінив. Він поглянув на хулігана великими очима..ніби тільки що Хостер дав йому ляпас по обличчі. 

— Ніде нічого не робити!! Це я вам обом це кажу!! — ткнув спершу пальцем батько у Віру, а потім у Хостера.

— А ми по окремості й не планували, — знову пожартував хлопець, — Нічого такого робити…— кахикнув.

— Так, скручуйте оці свої посиденьки…бо ви мене до інфаркту доведете! А я ще хочу трохи пожити!! — наказовим тоном видав Морозний, і пішов з кімнати. 

Потім він зупинився вже коло кімнати Віки і знову швидко постукав, а тоді ввійшов. Мішель нахабно обіймався з Вікою, і навіть й не думав відсуватися. Що за наглість? Навіть Хостер такого собі не дозволяє! 

— Мішелю, ти хоч би зробив видимість, що я тут стою, — буркнув Степан.

— Так ми вже ж сьогодні бачилися, дядьку. Значить віталися.

— Я не про те! Я про вашу нахабну поведінку з Вікою!! 

— Так ви ж самі нам казали, щоб ми були ближче один до одного. Потішніше…весь час я тільки й те чув, — усміхнувся Мішель.

Степан же отетеріло кліпав на свого улюбленця. Небачена наглість. Наче Мішель й справді з цим хуліганом місцями помінявся. 

— Ну так, але ж не настільки близько! Трохи далі…

Мішель відсунувся на кілька міліметрів.

— Ще трохи…і ще…Ну ось так більш менш. 

— Тат…а як же я вас скотчем один до одного примотаю? — сміялася Віка.

— Тепер скотч потрібен, щоб ваші губи примотати! Щоб не базікали забагато і не цілувалися теж. Мені он…Хостер проведе майстер-клас як міцно примотати!! Він на такому знається…я певен. 

— Який корисний у вас зять, – підморгнув Мішель.

— Мішелику, схоже у тата зараз зміниться улюбленець…а ти потрапиш до нього у немилість, — реготнула Віка, ховаючи голову у нього на плечі.

— От….діло каже! – втрутився Степан.

— А то це нічого…у мене до вашої нелюбові уже є імунітет, — всміхнувся собі під носа Мішель.

— Здається у цій хаті усі зійшли з розуму!! — буркнув Морозний і зачинив двері кімнати Віки. 

Тим часом Хостер знову скоротив дистанцію між собою та Вірою. І зараз, чи не вперше у житті, він і справді відчував її - віру. Віру у своє майбутнє. Віру у те, що все ще у житті у нього може вийти. У те, що все налагодиться і він зможе бути таким як всі у цьому домі. Не чужак з вулиці, не перехожий, а свій. Можливо не син для її батька, але й не той хуліган з вулиці, який робитиме все на зло. Йому так хотілося у це вірити. Так хотілося це відчувати…Але несподіваний дзвінок від Сидоренка, зруйнував всі його сподівання. Віра розчинилася як туман..ніби її й ніколи не було. Життя вкотре вдарило у саме серце. Розсипало хулігана на друзки, з яких Хостер вже не склеїться знову у єдине ціле.

— Привіт, хлопче, — почав дільничний. Це звернення лейтенанта "хлопче"…і цей привітний тон…- він не віщував нічого доброго для хулігана, — Не знаю як тобі сказати, але ти тільки не хвилюйся і не смій коїти дурниці, але…твого батька зарізали сьогодні у в'язниці. Мені дуже шкода…Хостере….

###

Думали можна розслабитися? Ще ні...

Не знаю як ви будете читати наступну проду, бо я її ледве дописала 💔