56. Будемо дружити?

— І куди підеш? — запитав Хостера Степан, коли Мішель зупинив автівку коло хулігана.

— Додому…— відповів хуліган, навіть не озирнувшись.

Хостер хотів додати бать, але передумав. Не хотілося йому брикатися…не тепер, коли мажорику спалили через нього автомийку. 

— Мені ж Сидоренко сказав - сидіти вдома, і не рипатись. Ну от і я…

— Від коли це ти став таким чемним, — всміхнувся сам до себе Мішель, — Сідай, я хочу поговорити. 

Тон голосу Мішеля був незрозумілим Хостеру. Що він хоче йому сказати? Нагримати, наваляти, вибити зуби? Може бути будь що з цього, або усе разом. Хостер закинув голову назад і важко зітхнув. Затим таки сів в автівку. Вже готувався до довгих тирад Віриного батька, але той на диво мовчав…

— А мене додому підкинь, Мішелю. Голова так розболілася, і тиск підскочив. Маю трохи прийти до тями, добре? 

Усі їхали мовчки. І лиш коли Морозний вийшов, Мішель скупо всміхнувся до хулігана і сказав: 

— Похаваєм? 

— Слухай, мажорику, не треба вдавати вигляд ніби нічого не сталося, — скривився Хостер, – Я не хочу нікого вплутувати у свої проблеми. Я усе відпрацюю…гаразд? 

— Ти так говориш ніби це ти то спалив, — пирхнув Мішель. 

— Це не я, але це через мене. Через те, що ти допоміг мені!! 

— Слухай…ким ти мене вважаєш? 

Несподіване запитання привело хулігана у ступор. Що Мішель хоче почути? Друг…ну це ж нерівноцінна дружба? Не вигідна? Принаймні для Мішеля так точно. Ворог…цілком може бути після того, що сталося. Але Хостер не хотів озвучувати нічого з цього. Бо другом він бути недостойний, а ворогом він не хоче. Вистачає Лисого Черепа.  

— Не хочеш відповідати, Хостере…я зрозумів, — всміхнувся Мішель сам до себе, — А чо так? 

— Я не знаю, що на це відповісти. 

— Ну можеш не вірити, але у мене є гроші не лише на нові зуби, але й на нову автомийку.

Це хоч і прозвучало трохи пафосно, проте принесло Хостеру полегшення.

— Нє..треба таки поїсти, а то розмова щось не клеїться, — констатував Мішель, зупиняючи автівку біля Макдональдса, — Ти як вяла муха…друже.

Друже? Хостер загнався у ще більший кут. Очуняв коли вони вже сиділи за столом і наминали бургери, картоплю фрі і пили колу. 

— Отож, Хостере, я вважаю тебе своїм другом. А ти мене? — сказав мажорик.

— Я не розумію…

— Що саме? 

— Чому ти вважаєш мене своїм другом? Ми ж не на рівних….

— О…а чому, Віра вважає тебе саме тим чоловіком, якому готова віддати серце, ну а дядько Степан, хлопцем, якого він колись зможе назвати сином…скажи Хостере….

Та хуліган мовчав. Вперше в житті він був настільки вибитий з колії. 

— Знаєш…я так скажу по секрету. Ну щоб ти не парився. Та автомийка була відносно новою, і застрахованою. Тож повір, я навіть виграю. І ще я не брешу, коли кажу, що можу купити нову. Автомийка…це було дрібницею. Твій ворог якийсь не дуже оперативний. От якби він спалив якийсь з салонів з моциками, я б може навіть сльозу пустив. Той виходить, що нічого не втратив, окрім хіба що часу на усі ці поліцейські двіжухи.

— Та ти точно клятий мажор, – розсміявся Хостер.

— Атож, тому видихай. Капец, я думав що ти такий скований, бо голодний, а ти що парився щодо автомийки? 

– Мені здається, що ти якийсь трохи на приколі Мішелю, – чесно сказав Хостер. 

— Цілком може бути., – всміхнувся собі під носа мажорик, а тоді на мить призадумався і сказав: — Знаєш, тато завжди казав мені, що в житті треба навчитися двом речам. Перша - допомагати іншим. Ну знаєш за просто так…не чекаючи нічого взамін. І друга…не менш важлива…навчитися приймати допомогу. Не проявляти гордість, зверхність до того, хто хоче допомогти, а просто прийняти. Тож…я буду радий, якщо ти називатимеш мене своїм другом. А бо як ти там кажеш…братухою? Челом з району? Дружбаном? 

— Ти мене чомусь лякаєш, — розсміявся Хостер. 

— Ну але ти ж точно не боягуз, Хостере. Тому давай ризикни, — сказав Мішель протягуючи руку хулігану, – Я хочу бути твоїм другом, Хостере. Не через те, що тебе кохає Віра. Не через твій авторитет. Бо просто ти мені подобаєшся як людина, бо мені приємна твоя компанія. То як? 

Хостер дивився на простягнену руку Мішеля і все ще вагався. Він не розумів такого кроку з сторони мажорика. Він щиро цього не розумів. Колись, щоб стати дружбаном Лисого Черепа довелося стільки разів прогнутися, підтавитися, побитися, пожартувати. Щоб стати другом Шурупа довелося виграти у стрілці, або ж здохнути. А тут Мішелю нічого не треба…нічого взамін за слово друг. 

— У мене, що руки брудні? — нахмурився Мішель забираючи свою долоню і розглядаючи її, — Та ні…ніче ні, – простягнув він знову руку хулігану. 

— У мене брудні…

— Всі ми не без гріха, Хостере.

І ця посмішка мажорика. Щира…в ній не було лицемірства. Зверхності. Це був щирий жестр людини. Рука Хостера сама потягнулася до руки Мішеля, і вони потисли один одному руки. 

— Радий з тобою дружити, — сказав мажок і підморгнув, — Заточим ще морозиво? 

###