55. Все через мене

Хостер сидів в ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) уже третю добу. Металева лавка, запах хлорки, холодна стіна, лампа, що не гасне, — усе це доводило його до стану безнадії… як ніколи раніше. Сьогодні все мало вирішитися: або його звільнять, або перевезуть у СІЗО. Чуйка, яка зазвичай підказувала, що його чекає далі, цього разу мовчала. Хуліган безсило гупнув кулаком по стіні, а тоді закричав. Звівшись на ноги, він підійшов до невеликого віконечка у дверях.

— Агов, мене хтось чує?! Я хочу поговорити з лейтенантом Сидоренком!! — прокричав він.

— Заткайся там!! — почулося у відповідь.

Погляд Хостера зачепився за хлопця, який йшов коридором у супроводі кількох поліціянтів. Це був Мішель.

Хостер ще ближче припав до віконечка і прокричав:

— Мішелю, це не я… Чуєш?.. Це не…

Та мажорик лише ліниво глянув на нього. Кілька секунд затримав погляд — і нічого не відповів. Хостера накрив сильний розпач. Чи не вперше в житті йому захотілося просто розридатися. Щасливий початок — початок сім’ї, що замайорів на горизонті, — розчинився, мов роса на сонці. Не варто було зближатися з рідними Віри. Він створив їм проблеми. Він зробив себе ще більш ненависним у їхніх очах. Клятий Лисовський! Це все його рук справа! Так… це він його підставив!

Тим часом Мішель давав свідчення вже по третьому колу.

— То ви кажете, що напередодні пожежі на вашій автомийці до вас звертався громадянин… як ви казали, його ім’я? — глянув на мажорика слідчий.

— Та я не знаю, як його ім’я! — роздратовано відповів Мішель. — Він не казав, як його звуть. Та я й не питав…

— Ага… — протягнув слідчий і знизав плечима. — І що ж він хотів?

— Він сказав мені, щоб я звільнив Хостера. Навіть пропонував кругленьку суму грошенят…

— А ви?

— Я послав його до сраки! — пирхнув Мішель.

— Хотіли більше? — з подивом глянув слідчий.

— Я хотів допомогти Хостеру.

— Допомогти Хостеру? — пирхнув слідак. — З чого б це? Він що, ваш друг? Чи, може, ваш коханець?

— Слухайте!! — уже не витримав Степан Морозний, який стояв осторонь. — Це вже ні в які рамки не лізе! Мені взагалі здається, що ви… як ваше ім’я? — звернувся він до слідчого.

— Капустинський Роман, а що? — зухвало відповів той.

— Так от. Мені видається, Капустинський Роман, що у вас і справді якась капуста замість голови! — визвірився Морозний, а всі присутні витріщилися на нього з подивом. — Бо Михайло вже вам усе розказав! Кілька днів тому йому пропонували хабар, щоб він звільнив Хостера. Але він відмовився. Потім хабар подвоїли — він знову відмовився! Потім його намагалися залякати погрозами. І ось, як бачите, ці погрози вже привели до дії! А ви замість того, щоб шукати винних, затримали Хостера та ще й звинуватили його у підпалі?! Або ви, Капустин… пробачте, Капустинський, і справді тупий, як качан, або любите “капусту”! Якщо так — кажіть прямо!

— Громадянине Морозний, — спокійно витримав нападки чоловіка слідчий. — Мої дії мають логіку. Ось, — він простягнув пакет, у якому лежав недопалок. — Це знайдено на місці події. І вгадайте, чиї відбитки пальців на цій сигарі? Правильно. Громадянина Бондаренка. Себто вашого Хостера. А свідки стверджують, що в момент займання Хостер якраз перебував у службовому приміщенні…

— Хостер навіть не палить, — закинув голову назад Мішель і важко зітхнув.

— Хостер може сказати будь-що, аби виправдати себе.

— Господи Ісусе, я зараз усе листя з цієї капусти позриваю… або витріпаю те, що тобі дали на лапу! — уже ледве стримувався Степан.

Проте лейтенант Сидоренко вчасно його стримав, поклавши руку на плече.

— Пробачте, Романе, чи можу я переговорити зі свідками сам на сам?

— Звісно. І раджу ось цьому навіженому, — ткнув слідчий у Морозного, — накапати якогось заспокійливого… — додав він, зухвало всміхнувшись.

Коли в кімнаті залишилися тільки троє — Мішель, Степан та Сидоренко — Морозний голосно пирхнув:

— Матінко рідна… і де тільки таких тупих знаходять?!

— А мені здається, пан Роман якраз не тупий, — всміхнувся собі під носа Мішель. — Він тупо намагається витрусити з нас… як ви виразилися… капусти.

— Так… мусолить одне й те саме вже третій день. Явно його вже хтось підкупив…

— Це той тип, що ви казали? — перепитав Морозний. — Лисовський?

— Майже певен, що то він. Навряд провину Хостера зможуть довести лише через той недопалок. Бо хлопець і справді не палить. Я це знаю напевно.

Але він ще сидітиме в СІЗО довго й нудно, доки його непричетність доведуть.

— І що, нічого не можна вдіяти?

— Ну… тут можна вирішити лише капустою, — криво всміхнувся Сидоренко.

— Цей клятий лис Роман хоче отримати на лапу з обох сторін! Ага… аякже! — Степан важко видихнув. — Я піду по своїх каналах. Знайдемо на нього управу.

— Ні… це буде довго, дядьку Степане, — встав на ноги Мішель. — Віра була б проти того, щоб залишити Хостера тут. Тож будемо домовлятися за допомогою капусти, — реготнув хлопець.

— Мішелю, не думай навіть про це… У тебе й так втрати. Он автомийку спалили…

— Ну не всю… лише половину, — усміхнувся мажорик. — Та й гроші у мене… і автомийки ще є. Усе матеріальне можна нажити знову. Але в пріоритеті мають бути люди.

— Я… я теж готовий дати долю, — насмілився сказати Сидоренко. Як-не-як, а совість його часто гризла за те, що він не виконав прохання друга — взяти опіку над Хостером.

— Гаразд, запитаємо, скільки хоче цей Капустянка…

— Капустинський, — виправив дільничний Степана. — Але я сам. Добре?

Чоловіки згідно кивнули. Слідчий довго не ламався. Сума виявилася чималою, але не захмарною. Хостера могли відпустити під підписку, а запобіжний захід мав вирішити суд. Вже за кілька годин Сидоренко привів Хостера з ІТТ до Степана та Мішеля.

— Мішелю, це не я. Клянуся! — перше, що сказав Хостер, щойно побачив їх.

— Я знаю, — спокійно відповів Мішель.

— Але це тобі зробили через мене… — зітхнув хуліган.

— І це я теж знаю.