54. Давай без рук!

Мішель стояв біля своєї машини, риючись у багажнику. Несподіваний ляпас по п’ятій точці змусив його зойкнути й аж підстрибнути від несподіванки.

— Це просто обурливо! Як можна виставляти свої сідниці на загальний огляд перед стількома людьми? Спокусник! — почувся грізний голос Віки, а за мить пролунав її дзвінкий сміх.

— Ах, Чорноброва! Що це за домагання? Чи мені поскаржитися на тебе твоєму батькові? — жартував Мішель, хапаючи дівчину за руку й затягуючи в обійми.

— Це я йому на тебе поскаржуся, що ти вдягаєшся не за погодою! Так-так… пригадую, хтось сварив мене за те, що «дане місце» має бути прикритим?

— А я що тут, голі танці з бубном танцюю чи як, Вікусь? — реготнув Мішель. — Я цілком тепло й цілком пристойно вдягнений.

— Неподобство яке, — закотила очі дівчина, хихочучи.

— Як хочеш провести сьогоднішній вечір?

— І знову перекидаєш ініціативу на мене? — Віка аж до лоба закотила очі. — А я не хочу думати!

— Ну гаразд, — Мішель схопив дівчину за руку й потягнув за собою. — Тоді будемо ганяти на мотоциклі.

— Що?!

— Те, що чула, Чорноброва, — підморгнув хлопець і простягнув їй шолом. — Будемо ганяти. Ну тільки подумай… ти весь вечір зможеш мене обіймати й притискатися до мене.

— Мішелю! — гаркнула Віка, але шолом таки взяла. — Зараз зима. Які гонки? І під курткою… що я там взагалі намацаю? — хихикнула.

— Та нічого, що зима. Ми ненадовго. Морозу немає, дорога не слизька. І Морозного теж, — реготав хлопець. — Ну віриш, я так скучив за моциком… Вірніше, за цим комбо: холодне кермо і твої теплі руки на моїй талії, — заграв бровами Мішель.

— Тільки якщо ненадовго, — таки сіла Віка позаду нього на мотоцикл. — І якщо не швидко.

— «Ненадовго» — це прийняв, — завів свого залізного друга Мішель. — А от про «не швидко» я не почув, Вікусь. Двигун мене заглушив!

— Мішелю! Агов! — гепала Віка по його плечах, коли той щоразу набирав швидкість. — Ми можемо розбитися!

— Що? Нічого не чую! — сміявся хлопець собі під ніс. — А зараз почнеться найцікавіше, кохана. Я тобі покажу те, чого нещодавно навчився.

Сказав це більше до себе, бо шум вітру й шолом заглушували слова.

Тоді Мішель відпустив кермо й поїхав «без рук».

Віка аж заверещала від злості.

— Ти дурбелик?! Агов! Мішелю, припини це! Зараз же! Чуєш?!

Кілька болючих стусанів таки змусили хлопця повернути руки на кермо. А коли він нарешті зупинився, Віка додала йому ще й шоломом.

— Ти міг нас покалічити! — кричала вона роздратовано.

— Але ж не покалічив, — захищався руками Мішель. — І ти, до речі, якщо не припиниш мене гамселити шоломом, теж покалічиш.

— Або взагалі приб’ю!

— Ну ми ж і так планували бути разом… І в цьому житті, і в наступному…

— Ти ще й жарти гнеш?!

— Чорноброва, я думав, ти оціниш, який я профі. Повір, я б не став ризикувати тобою, якби не був упевнений у своїх силах, — намагався заспокоїти її Мішель.

— Та могло статися що завгодно, Мішелю! Тебе могло занести, засліпити, хтось міг вискочити на дорогу… і що тоді?

— Ну добре… добре. Ти маєш рацію, — примирливо сказав мажорик. — Ти не любиш ризик. Втямив. Вибач.

Мішель спробував обійняти Віку, але та гордо відвернулася й усе ще дратувалася.

— Ей… Чорноброва…

— Без рук, Мішелю. Без рук! Цього вечора ведеш мене так само, як свій моцик щойно — без рук.

— І що, навіть обійняти не даси?

— Ні обійняти, ні помацати — нічогісінько!

— Ну не може бути, щоб ти встояла переді мною, — мило всміхнувся мажорик.

Він підійшов до дівчини максимально близько… аж поки його губи не торкнулися її шиї.

— А губами можна торкатися? — тихо розсміявся.

— Ну… губи — то не руки, — і собі засміялася Віка.

— Ага…

Та не минуло й кількох секунд, як Віка відчула долоні Мішеля на своїй талії. Вона зробила кілька відчайдушних спроб вирватися, проте цей дурбелик лише міцніше притиснув її до себе й далі цілував у шию.

Мішеля відволік телефонний дзвінок. Дзвонили з поліції. Хлопцю повідомили, що йому треба негайно приїхати на автомийку. Тож він хутко пересів у машину й помчав туди. А коли вийшов із автівки — побачив, що службове приміщення палає, а вогонь уже перекидається далі.

— Всратися і не встати… — схопився за голову Мішель.

###