53. 1 Мені було не в прікол

Вранці Хостер спершу розплющив одне око. Але виявивши той факт, що він не вдома, різко зірвався на ноги. В розумі відразу ж затуманилось. У висках запульсувало з такою силою, що він гепнув на ліжко назад. Схопившись руками за головою, він відчайдушно зойкнув. Хуліган намагався пригадати, що було вчора, проте в пам'яті була суцільна чорна діра. 

— Привіт, Хостере, — почув він голос Віри. 

Від несподіванки хуліган аж підстрибнув, чим розсмішив дівчину. Віра сиділа в кріслі та голосно реготала. 

— Ох…крихітко, — всміхнувся він кутиком губ, і розтер скроні.

— Ймовірно, мій сміх занадто гучний для тебе. Припускаю, що у тебе болить голова.

— Болить не те слово, вона просто розривається, — відповів хуліган, кривлятись. 

— Ось…це має трішки допомогти…від твого похмілля.

Віра простягла йому склянку з водою, в якій були ліки. Хостер випив пійло й аж після цього усвідомив, що він у Віри вдома. 

— Ого…а як я…здається, Крихітко, мені час звалювати, – хутко встав він з ліжка, — Бо якщо сюди нагряне твій батя, то…

— Мій татусь в курсі, що ти тут, — хихикнула Віра. 

Хостер голосно глитнув.

– Ти що взагалі нічого не пам'ятаєш? — скривилася дівчина. 

— Ніскілечки, крихітко, — щиро зізнався хуліган. 

— Угу…— протягнула дівчина. 

Хостер намагався пригадати, що ж було вчора. Але на жаль, нічого так і не прийшло на пам'ять. Але те, що він втяв якусь дурню..у нього сумнівів не було. 

— Ну ти називав мого батька татусиком…при ньому ж…і навіть намагався його поцілувати.

Хостер витріщився на Віру. Було помітно, що йому соромно за себе вчорашнього. Він мимовільно скривився. 

– А ще ти обригав Мішелика…

— Паскудство!! — вигукнув Хостер, розвертаючи обличчя до стіни, — Я був просто козлиною.

— Ну ти був просто п'яним, — закотила очі дівчина. 

— І все-таки мені час зливатися звідси. Якось не хочеться перетнутися з твоїм батьком.

Хостер криво усміхнувся і направився до вікна. Але потім зупинився і закинувши голову назад важко зітхнув. Він пригадав, що дерева вже там немає. 

— Здається, тобі не вийде з ним не перетнутися, милий. Аварійного виходу більше немає. Тож…доведеться через двері.

Хостер з перекошеним обличчям глянув на Віру. Було помітно, що дівчину забавляла вся ця ситуація, а от самому хулігану смішно не було, від слова зовсім. 

І тут у двері постукали, а за кілька секунд у них з'явилася голова Степана Морозного. З погляду чоловіка хуліган зрозумів - татусик не в настрої. 

— Думаю нам варто поговорити? 

Найстрашніше було те, що ця фраза стосувалася хулігана. Проте хлопець лиш покірно кивнув і Степан зайшов у кімнату доньки.

— Вір, може допоможеш мамі зі сніданком? — запропонував батько. 

Донька кивнула і пішла, закривши за собою двері. Хостер залишився з Морозним наодинці. А тим часом в голові вже трохи посвітліло і він почав пригадувати себе вчорашнього. Це просто лайно! При чому повне…

— А чого не кажеш татусику доброго ранку? — суворо заклав руки на грудях Степан, дивлячись на хулігана. 

— Слухайте…

 Хостер нервово почухав праву брову великим пальцем. Чи не вперше в житті йому дійсно було соромно за свої вчинки. Такого з ним раніше не бувало. Може це те, про що казав Мішель? Може він і справді починає поважати Віриного батька, бодай за те, що він зараз тут, а не деінде…

— Мені дуже не в прикол, що я вчора так поводив себе…

— А мені здається, що тобі якраз було в прикол…вчора, — пирхнув Степан.

— Вибачте, я трохи…— кривлявся Хостер намагаючись підібрати слова, — Трохи…

— Трохи?! Ти був п'янющий як ціпок! Матінко рідна, тобі має бути соромно за себе самого найперше перед Вірою.

— По правді, у мене ніколи не було в житті таких знайомих перед якими мені би було так ніяково…Я поводився з вами зухвало і…я поділяю ваші думки щодо того, що я не гідний вашої доньки. Але…я би дуже хотів, щоб між нами з Вірою щось було, — крутив долонями Хостер намагаючись сформувати свої думки в одне ціле. 

— Знаєш, я би теж хотів, щоб між вами щось було, — брови Морозного здійнялися догори, а потім і брови Хостера.

— Справді?

— Угу..бетонна стіна, провалля, безодня, — саркастично перерахував Морозний, — Не знаю, обери щось з цього. 

Хостер винно опустив голову. І він всміхнувся собі під носа. 

— Ви ніколи не приймете мене…щоб я не зробив, — розвів він руками, — Та я справді кохаю вашу доньку…і частині моєї хуліганської душі це страх як не подобається. Вона не бажає відкритися цьому почуттю, але інша частина…просто прагне її тепла і ніжності. 

Степан Морозний кілька секунд дивився на Хостера з-під лоба. Тоді почухав підборіддя і сказав:

— Я говорив з твоїм дільничним вчора…Він розповів мені дещо…дуже особисте…

В очах хулігана миттєво спалахнув гнів. Руки стислися в кулаки.

– Гнида!! Він обіцяв…

— Не заводься даремно!! — зупинив Хостера Морозний, — Це не змусило мене закрити очі на твій дебілізм, по іншому не знаю як це й назвати, Господи Ісусе, прости, але…я подивився на тебе під іншим кутом. І для мене твій батько не просто зек чи вбивця, а той, хто зробив те, що зробить будь-який батько ради своєї сім'ї. Я чудово розумію чому ти такий, який є…Але, але якщо не хочеш, щоб я і справді побудував між тобою і Вірою кам'яну стіну, ти маєш дуже добре постаратися! Ти тямиш, що я тобі говорю? 

Хостер лиш ледь помітно кивнув. Насправді така поведінка і ставлення Віриного батька до себе неабияк дивувало хулігана. Здавалося, що він бачив в очах навпроти не зневагу, не жалість, а щось тепле. Навіть рідне…Щось що й справді було від татусика. 

— Гаразд, тепер тобі треба сходити в душ і переодягтися. Одяг є на ліжку. Це Мішель тобі залишив…

— Це ж не той самий, що я вчора йому обдризкав? — реготнув Хостер, та татусик такий жарт не оцінив, тож Хостер прибрав посмішку з обличчя і підійняв руки.