52 Невідомий Пікассо

Хостер давно спав непробудним сном у ліжку Віри. Його губи були кумедно привідкритими, це неймовірно веселило дівчину і вона періодично всміхалася сама до себе. Їй подобалося торкатися хулігана, у сні він виглядав таким милим…навіть ніжним. Їй хотілося його пестити, торкаючись пальцями темного волосся. 

Віра встала зі стільця і взяла зі своєї шухляди чистий аркуш і простий олівець. Графіт затанцював на папері, виводячи обличчя Хостера. Коли дівчина майже закінчила малювати до її кімнати зайшов батько. Степан кілька секунд стояв позаду і, ймовірно, роздивлявся портрет.

— У тебе талант, Вір…– нарешті сказав батько, погладивши доньку по голові. 

— Недостатній, щоб стати відомим художником по типу Пікассо, — всміхнулася дівчина, дивлячись на результат своєї роботи. 

— Пікассо? – скривився Степан, — Та він малював якусь незрозумілу…чи навіть нездорову мазанину. Я якось був з твоїм дідом на виставці…жах. Ні одна картина цього художника не сподобалася.

Віра розреготалася, але потім зупинила себе закривши рота рукою. 

— Та твій Хостер не прокинеться до ранку! — пирхнув Морозний, — Навіть якщо тут з гармати палити. А ти малюєш гарно…і головне зрозуміло, що ти хотіла зобразити…точніше кого, — перевів Степан погляд з малюнка на сплячого хулігана.

— Ти сердишся на мене, тат? 

Віра почувалася ніяково перед батьком. Їй хотілося отримати його підтримку. Їй хотілося, щоб тато її обійняв і сказав, що все буде добре. 

— Ні…– заперечно і напрочуд спокійно відповів чоловік, — Ні, люба, — притис Степан доньку до себе, поцілував в скроню, — Весь цей час я сердився лиш на себе…тільки на себе. Ну і трохи на Хостера…не стану гріха таїти, – щиро визнав.

— Трохи? — відсторонилася Віра, щоб заглянути батькові в очі.

— Ну гаразд…я дуже на нього злився…і досі ще злюся. Це правда. Але…

— Але що…

— Але..матінко рідна, я навіть боюся це вимовити, — закрив обличчя долонею Морозний, — Але я бачу, що він дійсно кохає тебе. Я чесно думав, що він злиється за кілька тижнів, але він так вчепився в тебе…прям клешнями! 

— Тату, — розреготалася на грудях Степана Віра.

— Ну так і є, моя хороша. Але найбільше мене шокує те, що й ти його кохаєш. Господи Ісусе, дай сил мені це прийняти. 

— Я справді кохаю його, – перевела Віра погляд на хулігана, — Тому прошу, тат, допоможи. Мені дуже важлива твоя підтримка. Твоя допомога, твій досвід. 

— Ох, донечко. Його дільничний розповів мені дещо…я, повір, мені дуже прикро, що таке сталося з тієї дитиною, — під дитиною Морозний мав малого Хостера, — Але тепер він дорослий хлопець, і повинен мати голову на плечах. Тим паче якщо хоче бути поряд з тобою! І я зараз цілком серйозно. 

— Розумію…тому й ти маєш йому в цьому допомогти.

— Тільки якщо він буде гарним учнем..і не грубитиме мені у кожному слові. Бо інакше я за себе не ручаюся…

— Хостеру, буде важко когось слухати..він звик, що всі слухають його, – всміхнулася дівчина.

— Ну значить ми з ним не поладнаємо, — перетяв плечима Морозний.

— Тату!!

— Вірочко, я постараюся поладнати з ним, але зрозумій, це буде залежати і від нього. Але те що він тут…хропить у твоєму ліжку, у моїй присутності це уже прогрес! Хіба ні? 

— Не можу не погодитися, таточку, — хихикнула Віра. 

— Ну от…я кажу, наглість Хостера, не має меж…взагалі!! — жартував чоловік. 

— Я посплю сьогодні у Віки. Ну щоб ти не хвилювався. 

— Дуже мудре рішення, дитино. Проте це тіло з собою сьогодні не могло справитися, тож навряд би вийшло заподіяти щось тобі. 

— Тато, попросиш маму приготувати стейки? 

— Стейки? На сніданок? — нахмурився Степан.

— Так…хочеться, щоб Хостер нормально поїв. 

— Ох…Вірочко…

— Тато, ну визнай, що він тобі подобається, — хихикнула Віра.

— Хто!? Цей п'янчуга? 

— Угу. Я знаю, тобі до душі його впертість, його бойовий характер, ти може й не любиш Хостера як Мішеля, але він тобі подобається.

Віра відчувала це. Віра хотіла вірити у це всім серцем. 

— А ще ти дуже любиш мене, тат. 

— Ось це не стану заперечувати. Тебе люблю безмежно, Вірочко. Просто до глибини душі…

###